Притчі ПАПЕРОВА ТАРІЛКА
Оксана, учениця четвертого класу, отримала цікаве домашнє завдання – зробити паперову тарілку. Вдома вона відразу взялася до праці. Спочатку взяла керамічну тарілку, поклала її догори дном і почала викладати на неї змочені водою шматки паперу. На вже готовий сухий паперовий пласт накладала змащені клеєм наступні шматки паперу. Потім відклала виготовлений виріб в тепле місце підсушитися. Коли паперова тарілка висохла, дівчинка обережно почала відділяти її від керамічної. Аж раптом виявилося, що папір в деяких місцях роздерся, неакуратно стирчав у різні боки, одне слово, тарілка виглядала зовсім не так, як вона собі уявляла. З очей дівчинки покотилися великі сльози. У розпачі кинулася до батька:
– Нічого не вдалося, треба робити нову тарілку!
Батько негайно відклав свою роботу, уважно подивився і сказав:
– Неси клей, пензлик і папір.
Ще раз намастив клеєм папір, що відклеївся, сильно притиснув. У деяких місцях додав шматки паперу і позаклеював роздерті місця. І ось вийшла гарна тарілка, немов зроблена з гіпсу.
Дівчинка уважно за всім спостерігала, врешті радісно засміялась:
– Тату, ти в мене все вмієш! – і ніжно обняла батька.
*
Деякі люди питають: «Чому Бог посилає біль? Чому нас чогось позбавляє? Чому нас переслідують хвороби і природні катаклізми?»
А може, слід ставити питання по-іншому: «Чи я, коли був би самодостатнім, потребував би чогось від Бога? Чи зміг би Він заговорити до мого закам’янілого серця? Що могло б спонукати мене до зміни свого життя?»
Наші невдачі, життєві негоди, страждання – це місце зустрічі з Богом. Коли б тарілка не мала жодного дефекту, Оксана не підійшла би до батька просити допомоги.
Богові важко допомагати нам у житті, якщо ми тримаємо руки в кишенях і кажемо: «Я можу все зробити сам».
Біл Гайбелс
ЗАСПІВАЙ СВОЮ ПІСНЮ
Досягнувши 16-річного віку, Настя почала замислюватися, що означає бути щасливою.
Якось підійшла з цим запитанням до батька. Батько задумався, а потім відповів:
– Мабуть, віднайти і здійснити своє покликання.
– А як його віднайти?
– Що ти найбільше любиш робити? – спитав батько.
– Співати, – відповіла дівчина.
– Тоді заспівай свою пісню.
І Настя заспівала. Гарну, мелодійну пісню, яку дуже любила. Батько вислухав до кінця і сказав:
– Гарна, але це не твоя пісня.
Дівчина замислилася. Через кілька днів підійшла до батька і запропонувала:
– Хочеш послухати ще одну пісню?
Батько радо погодився. Дівчинка почала співати про себе, свої думки, мрії, про почуття, бажання, про все своє життя.
– Це гарна пісня. Вона про тебе, але, однак, це ще не твоя пісня.
І знову Настя замислилася. Через якийсь час заспівала батькові ще один твір: про довколишній світ, його красу, природу. Але це теж не була її пісня. Тоді заспівала про людей, про своїх близьких, друзів. І знову чогось бракувало. Наступна пісня виразно відрізнялася від попередніх, це була пісня про любов, дружбу, добро – про сили, які дарують життя людям, природі, землі, про все те, що є фундаментом нашого існування.
– Ти дуже близька до своєї пісні, – сказав батько.
– Допоможи мені її заспівати! – попросила донька.
– Не можу. Коли я її заспіваю, це буде моя пісня. Свою можеш заспівати тільки ти. Не зупиняйся і знайдеш її.
Настя довго думала над батьковими словами. Та раптом щось дуже глибоко в її душі прокинулося. Почала співати. Це була пісня про найбільш таїнственне в її душі. Пісня про Всевишнього, який усе покликав до життя: любов, дружбу, людей, цілий світ з його неповторною природою, її родину, друзів і врешті її саму. Насті вже не потрібно було питати батька, чи це її пісня. Вона це знала.
*
Кожен має свою пісню. Художник створює свою картину; письменник – свій твір; перукар – зачіску; бухгалтер – фінансовий звіт; водій виконує свій маршрут, пекар пече хліб, священик говорить свою проповідь.
Не можна шукати щастя всупереч своєму покликанню. А воно побудоване на наших талантах, здібностях, бажаннях, мріях. Наш талант – це посаджене Богом зерно, яке має прорости. І добре, коли троянда є трояндою, а морквина – морквиною. Бо коли троянду поміняєш на морквину, то станеш примітивним матеріялістом і споживачем. А коли морквину на троянду – голодним, наївним ідеалістом. Нехай матеріяльні потреби дають радість тілу, а духовні – духові.
ТВАРИНИ І ЩАСТЯ
«Що таке щастя?» – вирішили поцікавитися у тварин. Ті особливо не замислювалися.
Мурашка відповіла: «Щастя – це насамперед праця. Коли багато працюємо, докладаємо багато зусиль, можемо в житті чогось досягти. Можемо зробити кар’єру і нагромадити собі статки».
Лисиця сказала: «Треба вміти крутитися. Бути спритним, мати відповідні знайомства. Тоді щось в житті досягнеш і будеш щасливим».
Ведмідь пробурчав: «Щастя – це теплий, солідний дім, стабільність, здорова їжа, здоровий сон. Не треба перейматися зайвими дрібницями».
Голуб сказав: «Основне – високо і далеко літати. Мандрувати, пізнавати нові землі, милуватися природою, її красою».
Заєць говорив про обережність, про уникнення зайвих небезпек.
Сова – про мудрість і знання.
На думку вовка, суттю життя є сила, бажання боротися і перемагати. Коли ти сильний, тебе бояться і шанують.
Наприкінці запитали людину.
Людина глибоко замислилася і … нічого не відповіла.
*
Ми будуємо дім нашого життя. Думаємо про дизайн, стіни, дах, вікна, кімнати. Деколи до дрібниць обдумуємо різні деталі. І ось раптом з’ясовуємо, що в будинку з’явилися тріщини, що фундамент виявився заслабким.
Те, що ми не бачимо фундаменту будинку, не означає, що його там немає. Схований, він несе на собі весь тягар видимої конструкції. Будівлю слід починати з нього. Сильний фундамент витримає великі навантаження.
ЛІКАРКА
Нашій донечці тоді було десь півтора року. Вона стала марудна, неспокійна і, як виявилося, – у неї підвищена температура. Ми викликали дільничну дитячу лікарку. Спочатку вона запитала нас, чи не знаємо, що їй є? Ми не знали. Потім, чи ми скидали вроки? Сказали, що ні. Вона довго думала, врешті виписала якісь незрозумілі ліки, порадила попити запарені малинові прутики і пішла. Ми були неабияк збентежені. А якщо це якась рідкісна і важка хвороба? На всякий випадок викликали “Невідкладну допомогу”. Приїхала інша лікарка, оглянула дитину, послухала, оглянула горло і сказала нам, наляканим батькам: нічого страшного, легка форма ангіни. Порадила, які ліки давати і запевнила, що за 2-3 дні все має бути гаразд.
Мені стало страшно. Не через ангіну, яку ми швидко вилікували. А через те, що наш дільничний лікар, який має державний диплом, не може поставити діягноз у випадку такої “екзотичної” і “рідкісної” хвороби, як ангіна.
*
Страшно, коли державні заклади випускають кепських спеціялістів. Страшно, коли зі стін семінарій виходять погані священики. Бо колись помре чиясь дитина внаслідок помилки лікаря. Колись завалиться під тягарем снігу дах погано спроектованого будинку. Колись загинуть люди через помилку погано підготовленого водія. Хтось втратить останню надію на Бога, зустрівши поганого священика.
Я завжди є за когось чи за щось відповідальний, незалежно від ролі, яка мені відведена у світі. Як батько чи мати – за своїх дітей. Як працівник – за плоди своєї праці. Як громадянин – за ситуацію в державі. Як людина – за своє покликання.
