Притчі 
Я беру її біляве волоссячко до рук і розчісую гребінцем, побоюючись зробити боляче, смикнути ненароком. Я люблю її, а вона любить мене. І не знаю навіть, як давно це відчуваю. Здається, я любила її завжди, ще до своєї появи в цьому світі.
Сьогодні я вчуся плести косичку. Бабуся сидить на дивані й терпляче спостерігає. Я стою позаду й наполегливо намагаюся завивати косу. У бабусі не бракує терпіння. Вона виростила двох синів. Тепер няньчить мене. Мені з нею добре, затишно, цікаво і смачно. Я люблю її товариство навіть більше, аніж відвідини дитсадка. Ну хіба що там музичне. Адже музику я люблю не менше.
Обожнюю музичне й дні, коли воно є, намагаюся не пропускати. Але якщо мама мацає лоба, докірливо хитає головою і заявляє, що я захворіла й у дитсадочок не піду, бо треба лікуватися, беру маленьке дитяче піаніно. Воно схоже на дитсадківське. «Україна». Така назва в піаніно. Це мені мама сказала, і я їй вірю. Таким чином музичне відбувається в мене вдома.
Мама заклопотана домашніми справами й роботою.
Бабуся ж до праці не ходить, тому це моя найперша подруга. Ми разом ходимо до магазину. Там бабця купила мені першу мою власну помаду яскравого червоного кольору. Вона звабливо пахне. Бабуся казала, якщо я рано фарбуватиму губи, то вони скоро стануть сині, як у неї. Насправді в неї губи не сині. Трішки фіолетові. Але помаду я на смак покуштувала. Наче пластилін, тільки швидше тане в роті. Не солодка. Безперечно, запах і колір у помади ліпші, ніж смак. Того дня мене перевдягнули двічі, бо спробувала самотужки зробити помадою макіяж, розмалювала і дзеркало, і сукню.
Сьогодні ми чепуримося і прямуємо на цвинтар прибирати могилки, саджати квіти. Бабуся розповідає про квіти і трави, мені цікаво геть усе. Учора я прогуляла дитсадок зумисне, адже бабця напередодні ще звечора сказала, що полотиме квітничок. Квітничок гарний, мені кортить стати до роботи разом із нею. Тому зранку я скаржуся мамі на нудоту. Музичного нема. Можна й попрацювати. Мама переймається, що я зле почуваюся. А я мушу з годину повдавати із себе хвору. Бабуся заварює трав’яний чай і застилає мені ліжечко з периною. Мама йде на роботу. Я, попивши чаю, уже через деякий час стрибаю кізонькою біля бабусі та запевняю її, що почуваюся значно краще. Ще б пак! Я полотиму квітничок! Бабусенька показує, як сходять тюльпани, лілії, півонії та любисток, як пробивається воронець і нарциси. Обожнюю слухати про кожну травиночку. І мені кожної бадилинки відверто шкода. Але їм не місце у квітнику!
Згодом ми удвох ліпимо з тіста. Бабуся – смачні вареники, а я – коників. Як же мені подобається тісто! Потім на обід у мене суп. Це перша страва. У бабусі завжди свіжий суп із добре засмаженою цибулею, навіть злегка підгорілою. Але суп від того лише смачніший. Друга страва – мої улюблені вареники з капустою. Мені смакує і з картоплею. І з сиром. Але з капустою полюбляю найбільше! Вони навіть смачніші, ніж із м’ясом. Потім бабусенька мене приколисує. А я скачу зайцем, поки не засну. Скакати – то своєрідний протест. Чому я маю вдень спати, коли так багато всього цікавого навкруги? Це ж море корисного можна дізнатися, стільки роботи переробити!
Але бабуся майстерно приколисує. У неї залізне терпіння. Незчуюся, як уже засну. Прокидаюся – і розумію, що спала. Трішки похнюплена, чвалаю на кухню. Бабуся або ладнає вечерю, або пере. Тоді і я беруся прати ляльковий одяг. Байдуже, що він чистий. Важливий процес. Прання! Я намилюю велетенським шматком мила ляльчину сукню. Мило не вміщається в руку, тому я тру об нього сукенку. Потім полощу, повторюючи за бабунею. Коли все чисте, вона прихоплює й мої випрані одежини та прищеплює на мотузці. Мотузка зависоко, я не дістаю. Згодом татко зробив мені таку саму мотузку – із міцної нитки, а бабуся купила дитячі прищіпки.
Я вже з дитинства знаю, що стану багатою і знаменитою артисткою. Мені подобається виступати на сцені та глядацькі усмішки. Але не менше я люблю трави, шити лялькам одяг із рукавами (жодна з дівчаток із нашої групи так вправно не вміє). Коли ж виросте на грядці перша редиска й зелена цибулька, як же радісно прихопити в дитсадок пошиту мамою для мене торбинку, а там – хліб із салом чи котлети, і ми з друзями-мандрівниками летимо на дитячому літачку на майданчику й за обидві щоки наминаємо смачні канапки з редискою. Аж за вухами лящить! Так ми часто подорожуємо до Африки, Австралії й Америки. Поки я знаю лише ці назви у своїх чотири рочки. А ще – літери. Не всі.
Мені легко і просто бути собою – зіркою. Інколи, щоправда, мрію стати відьмою, адже відьма від слова «відати» – знати, як вилікувати бабусю. Бо бабуся власноруч збирає трави і сама себе лікує. Скільки ж усього цікавого вона знає про трави! Я намагаюся запам’ятовувати. Хочу, щоби бабуся жила вічно. Мрію вирости, народити дітей, а бабуся – аби так, як і мене, їх няньчила, відкриваючи цей цікавий і велетенський світ.
А ще ми разом збираємо полуниці. Їх – просто велетенська грядка. Я не надто люблю смак ягід, лише коли з цукром. А бабуся продає їх зранку на базарі, а потім купує натомість лимонад чи шоколад. Обожнюю лимонад. А ще – гратися в бармена (звісно, я не знаю, що то саме бармен): винаходжу нові коктейлі, додаючи в різних пропорціях до лимонаду цукру, солі, харчової соди, інколи – пива. Усе пробую на смак і морщу носика, коли смак занадто солоний чи пивний. Переконана, що знайду ідеальний напій. Пиво потайки беру в батька. Він навіть не помічає, як я в маленьку чарочку відливаю. Або прошу. Трішки. Для коктейлю.
Як же я мрію про собачку чи котика! Я весь час дорогою із садочка додому виглядаю, як би це їх поцупити, якщо раптом трапиться цуценя чи кошеня. Але мені так і не щастить. Бабуся каже, що я ще маленька, трішки підрости треба. Тільки ж я вже самостійна. Умію і шити, і читати по складах, а ще співати, ліпити, вирізати з паперу аплікації, пекти в пісочниці торти й будувати замки, полоти квіти й малювати. Самостійно одягаюся! А ще – часто малюю будинок, і сад, і сонечко. Таким я бачу рідний дім, затишок. Так я уявляю свій світ – безкінечний простір доброти й любові. Так учить мене бабуся – моя найперша подруга.
