Притчі 
Ну такий хвацький та заповзятливий народ, що просто дивом дивуєшся! Якось їхала я міжміським автобусом з Одеси до Чернівців. Було це перед святами, народу в салоні – як оселедців у діжці, а тут двоє циганів лізуть із велетенськими мішками. Ну куди ви, куди? Пасажири їх вгамовують, – мовляв, і без того тісно; а вони гайда галасувати: у нас квитки, ось! Два! Лізуть собі на задні сидіння, розштовхують усіх. І щойно автобус рушив, з тих двох мішків галасливо-гамірливо поліз дружній нам циганський народ! У спідницях своїх, з меншими мішками, з торбами. І всі навколо з жахом спостерігали, як ті двоє з квитками розмножувалися там, на задньому сидінні, а мені було весело й кумедно. Бо я згадала одну історію…
***
Є в нашій родині один улюблений родич на ім’я Сашко-музикант. Страшенно талановитий, кмітливий та радісний. Колись давно, коли Сашко ще навчався в медінституті, він підробляв у циганському ансамблі. Ні, Сашко не циган. Навпаки. Річ у тім, що всім циганським ансамблям – їх же було в нас сила-силенна – бракувало справжніх циганів, тим паче з володінням музичними інструментами. Їх заледве вистачало на ті ансамблі пісні і танцю, що виступали на урядових концертах та новорічних «вогниках». Тож до циганських ансамблів брали всіх більш-менш кучерявих, чорнявих, темнооких, бажано з горбатими носами.
Атож. Тому в Сашковому ансамблі грали Філя Ройзман, Семен Майзель, Григорій Гольд і сам Сашко на прізвище Шустер. Причому Сашко був рудим, як гриб лисичка, – але він представляв у групі вокал і, єдиний, мав у своєму пісеннику, який сам любовно прозивав «скигленником», пісні циганською мовою.
І ось таких циганів було запрошено в одне гірське село грати на весілля доньки місцевого циганського барона.
То був незабутній для Сашка день. У століття прогресу, телебачення, КПРС і автомобілів за музикантами в центр Чернівців приїхала звичайна фіра. У неї було запряжено велетенську коняку з вологими очима і кудлатими тороками на ногах. Такий собі битюг-важковаговик на ім’я Бабетта. Фірманом був колоритний циган Мірча, у капелюсі, з вусами і гарячими скаженими очима, до яких не було жодної довіри. Краса!
Наші музики не дуже зраділи такому транспорту: їм, таким витонченим студентам-медикам, було соромно – а раптом їх побачать знайомі дівчата!.. Але коняка бігла жваво і швидко виїхала з міста. І від холоду візник прикрив коліна музикантів смердючою битюговою ковдрою. Ну тією ж самою, якою він Бабетту кутав у стайні.
Грати довелося на вулиці, стоячи на тракторному причепі. Весілля було вражаюче! Дуже багате. Гості змагалися з нареченою в кількості золота на руках, шиї, у роті. Народ розгулявся, Сашко несамовито завивав з причепа: «Ай, не-не-не, ай, не-не…» Певну напругу вніс у веселощі дільничний Дуда, також циган, з розкішними кучерями, що вибивалися з-під міліційного кашкета. Він з’явився в самий розпал із щедрими дарами і пістолетом на поясі. Дільничний швидко розійшовся, шваркнув кашкета об землю і з захопленими зойками пустився в танок, тупаючи п’ятами і не забуваючи притримувати кобуру, з котрої не зводили очей як господарі, так і гості. Вочевидь, прецедент уже був.
Весілля скінчилося благополучно, у бійках майже ніхто не постраждав, – щоправда, наречену традиційно вкрали. Але наречений розвередувався, що він узагалі зараз піде з цього весілля, – ти диви, яка цяця, – й одружиться з іншою. І тоді наречена хутко-прудко прискакала назад, ніби нічого й не було. Конфлікт залагодили переговорами нареченого з батьком нареченої про збільшення посагу як компенсацію за завдану кривду.
Гості розійшлися. Молодята пішли до хати. З музикантами щедро розрахувалися, вони зібрали апаратуру і пішли шукати їздового.
Мірча-фірман, також добряче відгулявши на весіллі, безконтрольно спав у траві, прикривши обличчя капелюхом.
– Мірчу! – Сашко потермосив їздового за плече.
– Е? – запитали з-під капелюха.
– Запрягай, Мірчу!
– Навіщо? – поцікавився той.
– Нам їхати треба! – продовжував Сашко трусити Мірчу.
– Куди? – знову запитав їздовий, намагаючись затягти бесіду та ще трішки полежати.
– Додому, у Чернівці!
– О! Це далеко! – відчужено відгукнувся Мірча.
– Ми доплатимо, – у відчаї пискнув Філя, – лиш запрягай.
Під капелюхом помовчали, посопіли, пововтузились, і глухо прозвучало:
– Підведіть мене до коняки!
Без особливих сподівань бідолашні музики все ж підхопили Мірчу попід руки і потягли його до битюга, що мирно об’їдав дерева в хазяйському саду.
– Так… коня… вже… бачу… – з інтонаціями Вія, поклавши долоню на морду Бабетти, проказав Мірча. – Тепер йдемо шукати фіру…
Двоє тягли Мірчу, котрий своєю чергою мляво волочив за собою впертого битюга. Нарешті фіру було знайдено.
– Тепер будемо запрягати, – пообіцяв Мірча, звалився у фіру та захропів.
Стояла холодна осіння ніч, дув пронизливий вітер, на стовпі самотньо скрипіла тьмяна непевна лампочка, безперервно, зухвало та погрозливо кричав якийсь птах, на подвір’я забігла ціла зграя собак і з цікавістю спостерігала за музикантами, хижо облизуючись. А Мірча спав, натягнувши на себе Бабеттину ковдру.
– Ой!.. – розгубився Філя.
– Мама… – перелякано промовив Григорій.
– Господи!.. – покликав Семен.
– Мірчу! – гаркнув кмітливий Сашко, звернувшись до кого слід. – Запрягай, Мірчу! Вовки! Коня крадуть, Мірчу!!!
Не розплющуючи очей, їздовий різко підхопився, у кілька секунд запріг Бабетту і сів на козли. «Н-но!» – і музиканти виїхали з обійстя під лихий гавкіт собачої зграї.
– Прокинься, Мірчу! – благав Сашко.
– Не бійсь, – пробурмотів сонний Мірча, – Бабетта до Красноїльска сама дорогу знає, а там я вже завжди прокидаюсь.
Бабетта жваво понесла сільською ґрунтовою дорогою. Їхали мовчки, з острахом поглядаючи на придорожній ліс, доки не почули близьке цокання копит. Фірман прокинувся, заозирався метушливо і, впевненіше взявшись за віжки, кинув діловито за спину:
– Це, напевно, Петро Кабек із Залуччі, він завжди музикантів після весілля наздоганяє. Ховайте гроші, хлопці, бо відбере.
Хлопці зашаруділи, ховаючи гроші у футляри інструментів. Але то був не Петро Кабек. Гірше. То був дільничний Дуда.
– Ромали! – спішившись, звернувся дільничний до Майзеля, Ройзмана, Гольда та Шустера. – Отут цвинтар недалечко.
– Дуже цікаво!.. – спробував пожартувати Філя.
– То давайте дорогою заїдете туди і моєму татові пограєте, хлопці. Дуже вже мій тато музику шанував!
Музиканти сторопіли.
– Нє… – невпевнено відповів Сашко.
– Пане музикант, – звернувся Дуда вже тільки до Сашка як до головного і завовтузився з ґудзичком кобури, – ходімо, пане музикант. Тут же недалеко!
– Я не піду, – рішуче відказав Семен. – Я на похоронах і взагалі на кладовищах не граю. Принципово!
– Я мамі скажу… – зарюмсав Григорій.
Войовничий Філя Ройзман, знаний поміж циганів лихослов, уже було розтулив рота, щоби почати обзиватися, але тут дільничний розстебнув нарешті кобуру – і погані слова застрягли у Філі в горлі.
– Ходім, хлопці… – запропонував дільничний миролюбно, навіть привітно.
Музиканти мовчали. Дільничний вдав, що дістає пістолет. Музиканти вдали, що встають. Дільничний витягнув пістолет. Музиканти встали… Хутко вхопивши свої інструменти, вони зістрибнули з фіри, залишивши протверезілого зблідлого Мірчу чекати на дорозі.
– Грайте вже! «Сирбаску»! – наказав Дуда, коли вони прийшли на місце, і забився в конвульсіях каяття, приповідаючи: – Тату! Тату! Я прийшов, твій син невдячний! – і розмащував сльози по обличчю рукою, у котрій тримав пістолет Макарова.
Сашко, Семен, Філя та Григорій завели веселу танцювальну «сирбаску», зі страху вперше в житті несамовито фальшивлячи.
Ніч у горах чорна, глибока, густа, щільна. Надто перед світанком. Але саме в цей час на ринок до Красноїльська або до Чернівців їдуть на підводах люди, аби встигнути туди якнайраніше зі своїми сиром, бараниною, травами, грибами, ягодами і вовною.
Яким же було їхнє здивування, коли з боку похмурого нічного кладовища вони раптом почули звуки скрипок, акордеона та саксофона… Мороз побіг по шкірі, господарі шмагали віжками коней і намагались якнайшвидше проїхати цю страшну ділянку дороги. А згодом ще довго розповідали всім в окрузі, що ночами на Залучанському цвинтарі музики грають, а біля цвинтаря стоїть фіра, і в неї запряжена немислимих розмірів чорна коняка, а на козлах сидить чорний страшний чоловік і сміється-заходиться нелюдським сміхом… І додавали вже кожен своє, кому що привиділось або хто що вигадав.
Нині наш Сашко – відомий та шанований лікар. Та іноді в колі друзів, трапляється, згадує він свою циганську юність, коли грав він на весіллях і здибав там силу-силенну неймовірного колоритного народу. І ніколи, каже Сашко, ніколи він не відчував такої багатовимірності й сліпучої яскравості життя, як тоді, глупої чорної ночі, коли грав «сирбаску» на циганському цвинтарі покійному батькові дільничного міліціонера Дуди…
