Не кради – Частина 1

«Не кради» (Втор. 5:19). «Ні злодії, ні лихварі… – Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6:10).

ТАКСІ

Люди, які подорожують поїздом чи літаком, визнають зручність таксі. Особливо коли є великий багаж, той факт, що вас швидко підвозять до дверей пункту призначення без жодної мороки, справляє неабияку приємність.

Однак пасажири таксі рідко думають про його водія.

Він така ж людина, як і ми. Це не бездушний робот, який машинально виконує бажання клієнтів.

Один таксист у Нью-Йорку знайшов на задньому сидінні своєї машини гаманець, у якому було двісті вісімдесят доларів. Гаманець належав двом дівчатам з Венесуели, яких він віз з аеропорту Кеннеді у Мангетен. Не вагаючись, таксист проїхав зайвих двадцять кілометрів, щоб залишити гаманець у консульстві Венесуели.

Через декілька днів він отримав лист із консульства США у Венесуелі. У ньому ішлося про те, що про його вчинок написали газети у Каракасі, і це викликало хвилю симпатії венесуельців до американців.

Невдовзі водій таксі був здивований, коли отримав нагороду за покращення міжнародних відносин!

* * *

Заповідь не красти наказує практикувати справедливість і милосердя в управлінні земними благами й плодами людської праці.

РАЙФАЙЗЕН

Новому меру було тільки двадцять дев’ять років. Селяни комуни Ваєрбуш у Німеччині лиш знизували плечима:

– Цьому хлопчині Райфайзену лише двадцять дев’ять років. Нам ще цього бракувало!

Річ у тому, що того-таки 1847 року в них і так було досить проблем. Нескінченні дощі знищили урожай. Зерно гнило на полях, картопля також. Запаси швидко закінчилися, і нещасні селяни, втративши усяку надію, давали насіннєву картоплю своїм голодним дітям. До того ж, продавці хліба, користаючи з цієї біди, піднімали ціни на хліб. Купити його могли лише заможні. Зима, що наближалася, обіцяла бути голодною.

Саме тоді за вирішення цієї ситуації узявся молодий мер.

Він скликав термінове засідання п’ятдесяти фермерів, яких найменше торкнувся неврожай. Тоді представив їм катастрофічну ситуацію тих сімей, яким уже нічого не залишилося. Звичайно, деякі з них узяли позику в лихваря Бірнбаума, але процентні ставки в нього були такі високі, що вони були майже впевнені, що втратять свої фермерські господарства.

Врешті мер поставив запитання, якого очікували всі:

– Що можна зробити?

Один старший чоловік, який був помічником попереднього мера, підвівся і сказав:

– Пане мер, ви молодий, а хочете змінити світ. Я також колись був такий, як ви. Але життя мене навчило: ніколи неможливо уникнути негоди і хвороб худоби. Голод завжди був і завжди буде.

Інші хитали головами, але мовчали.

Райфайзен знав, що мусить діяти рішуче. Він встав, обвів поглядом зібраних і спокійно сказав:

– Тоді мені тільки залишається запросити вас зараз на похорон дітей нашої комуни, які помруть від голоду цієї зими.

Обурившись, один молодий селянин підвівся і сказав:

– Ви вважаєте нас убивцями? А що ви самі можете нам запропонувати?

Райфайзен спокійно сів на місце. Усі погляди звернулися на нього.

– Пропоную створити Товариство хліба, – сказав він. – Під цим я розумію об’єднання волонтерів, котрі збудують піч у якомусь закинутому приміщенні комуни; після цього привезуть борошно з Кельна, наймуть пекаря і роздаватимуть щодня по два буханці хліба найбіднішим сім’ям.

Той самий молодий селянин заперечив:

– А хто даватиме кошти на цю справу, ми?

Та Райфайзен був готовий відповісти на заперечення.

– Ні, – поважно відказав він. – Я нікого не прошу щось мені давати. Я лише прошу тих, які мають заощадження, позичити мені їх на пів року, до нового врожаю.

– А хто гарантуватиме нам їх повернення?

– Ті, які отримають з цього користь. Вони повинні будуть дати письмову згоду на те, щоб закласти свої ферми в разі несплати боргу.

Недовірливі селяни мовчали. Райфайзен дістав з кишені гаманець.

– Я сам заощадив трохи грошей. Кладу їх на рахунок Товариства хліба.

Жодної реакції.

Аж раптом літній селянин, який спершу протестував, встав і сказав:

– Приєднуюсь!

Потім другий:

– Я також!

І третій… Врешті майже всі об’єдналися.

Усе відбулося так, як передбачав мер. Тієї зими ніхто в комуні Ваєрбуш не голодував, а після збору врожаю наступного року кошти всім повернулися. Було навіть тридцять екю надлишку.

Саме так розпочало свою історію товариство взаємного кредиту, яке в Німеччині називається «Банк Райфайзен». Райфайзен, онук протестантського пастора, мав лише добру волю і трохи заощаджених грошей. Але Бог скористався цим, щоб дозволити мільйонам селян самим забезпечити свої сім’ї усім необхідним.

Фрідріх Вільгельм Райфайзен (1818-1888)

Нехай Бог пошле нам не одного Райфайзена, аби нагодувати країни третього світу.

Наступна

Не кради – Частина 2

Створені блага призначені для цілого людського роду. Право на приватну власність не скасовує універсального призначення ... Читати далі

Попередня

Не чини перелюбу – Частина 3

Регулювання народження є одним із аспектів відповідального батьківства і материнства. Законність намірів подружньої пари не ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *