Божа Заповідь забороняє крадіж. Крадіж є привласненням добра іншого проти розумної волі власника.
ПЕКІН
Один китаєць, який виїхав на Захід, згадує свою молодість:
Це було в Пекіні в 1962 році. Мені тоді було п’ятнадцять. Мого батька незаконно ув’язнили, і ми жили в страшенній скруті.
Одного спекотного червневого дня мати залишила мене вдома і, забравши із собою молодшого брата, пішла на роботу. Вона дала мені дрібні гроші на так званий «обід» – миску супу з горошком, який можна було з’їсти в сусідній крамничці. Як завжди, ця пісна юшка не тільки не вгамувала моє відчуття голоду, але навіть підсилила його. Тож мені будь-що треба було знайти грошей, щоб поїсти.
Я вже раніше спостерігав за «роботою» деяких молодих крадіїв і вирішив зробити так само.
На ринковій площі стояв продавець морозива, біля якого юрмилися покупці. Я попрямував туди. Серце калатало в мене в грудях від думки, що я вперше маю запхати руку в кишеню чужої людини. Воно билося так сильно, що я боявся задихнутися. Ніколи не забуду цей день!
Я вибрав жінку, якій було близько тридцяти, підійшов до неї, і моя рука прослизнула в кишеню її куртки. Я витягнув гаманець. І враз – вона це помітила! Який жах!
Вона, на моє велике здивування, не закричала: «Злодій! Злодій!» – а зробила вигляд, що в моїх руках не її власний гаманець.
Я геть розгубився. Якщо вона мене видасть, що тоді? Я швидко відходив, все ще тримаючи гаманець у руці. Вона ішла за мною. Дочекавшись, коли ми опинилися на тихій вулиці, вона покликала мене:
– Гей, хлопче, стій!
Я став мов укопаний і навіть не міг думати про втечу, бо ноги мене вже не слухалися.
– Чому ти крадеш?
– Пані, – пробелькотів я, засоромившись, – я поверну вам гроші, відпустіть мене.
Ніби не почувши моєї відповіді, вона повторила:
– Питаю тебе, чому ти крадеш?
– Пані, я такий голодний. Вдома нічого немає.
– Де ти живеш?
– Неподалік звідси.
– Покажи. Хочу поглянути на будинок, в якому ти мешкаєш.
Оце халепа! Мама, мабуть, уже повернулася.
– Пані, благаю, відпустіть. Якщо мама про це дізнається, вона мене поб’є.
– Я хочу побачити, де ви живете.
Нічого робити. Я провів її до нашого дому. Дорогою вона запитала мене, чи мама працює.
– Так, вона прибирає і працює на кухні, якщо знайде роботу. Так вона заробляє трохи грошей.
– А тато?
– Він сидить у в’язниці.
– А ти ходиш у школу?
– Уже ні.
– Чому?
– Ми надто убогі. Я не міг вчитися, бо завжди був голодний. Тому мене виключили зі школи.
Ми вже були біля дверей. Вдома світилося. Зараз мені дістанеться!
– Це тут, – сказав я пані.
Я пропустив її вперед, притримавши двері.
– Доброго дня, – привіталася вона з моєю мамою. – Я провела вашого сина додому.
– Щось трапилося? – запитала мама.
Коли я почув відповідь, то не повірив своїм вухам:
– Я лише хотіла побачити, як ви живете. Тепер побачила. Я не думала, що є настільки бідні люди.
Ми жили в маленькому темному сараї на чотири квадратних метри, без меблів і ліжка.
– Але… я вас не знаю! – відказала мама.
– Та я знаю вашого сина!
– Звідки ж ви його знаєте? – запитала мами.
«Тепер пропав!» – подумав я.
– Побачивши вашого сина, я зауважила, що він дуже худий і бідно одягнений. Тоді мені захотілося побачити, де він живе. Тепер я це знаю. Гаразд, буду прощатися.
Вона витягнула гаманець, який я хотів поцупити, і простягнула моїй мамі десять юанів.
– Це небагато, – сказала вона, – але хоч трохи буде вам підмога. До побачення!
Проходячи повз мене, вона погладила мене по голові й глибоко зітхнула.
Я ще довго стояв на подвір’ї і плакав. Мене підкорила великодушність цієї жінки. Відтоді я вже ніколи не крав.