Не кради – Частина 3

Божа Заповідь забороняє крадіж. Крадіж є привласненням добра іншого проти розумної волі власника.

ПЕКІН

Один китаєць, який виїхав на Захід, згадує свою молодість:

Це було в Пекіні в 1962 році. Мені тоді було п’ятнадцять. Мого батька незаконно ув’язнили, і ми жили в страшенній скруті.

Одного спекотного червневого дня мати залишила мене вдома і, забравши із собою молодшого брата, пішла на роботу. Вона дала мені дрібні гроші на так званий «обід» – миску супу з горошком, який можна було з’їсти в сусідній крамничці. Як завжди, ця пісна юшка не тільки не вгамувала моє відчуття голоду, але навіть підсилила його. Тож мені будь-що треба було знайти грошей, щоб поїсти.

Я вже раніше спостерігав за «роботою» деяких молодих крадіїв і вирішив зробити так само.

На ринковій площі стояв продавець морозива, біля якого юрмилися покупці. Я попрямував туди. Серце калатало в мене в грудях від думки, що я вперше маю запхати руку в кишеню чужої людини. Воно билося так сильно, що я боявся задихнутися. Ніколи не забуду цей день!

Я вибрав жінку, якій було близько тридцяти, підійшов до неї, і моя рука прослизнула в кишеню її куртки. Я витягнув гаманець. І враз – вона це помітила! Який жах!

Вона, на моє велике здивування, не закричала: «Злодій! Злодій!» – а зробила вигляд, що в моїх руках не її власний гаманець.

Я геть розгубився. Якщо вона мене видасть, що тоді? Я швидко відходив, все ще тримаючи гаманець у руці. Вона ішла за мною. Дочекавшись, коли ми опинилися на тихій вулиці, вона покликала мене:

– Гей, хлопче, стій!

Я став мов укопаний і навіть не міг думати про втечу, бо ноги мене вже не слухалися.

– Чому ти крадеш?

– Пані, – пробелькотів я, засоромившись, – я поверну вам гроші, відпустіть мене.

Ніби не почувши моєї відповіді, вона повторила:

– Питаю тебе, чому ти крадеш?

– Пані, я такий голодний. Вдома нічого немає.

– Де ти живеш?

– Неподалік звідси.

– Покажи. Хочу поглянути на будинок, в якому ти мешкаєш.

Оце халепа! Мама, мабуть, уже повернулася.

– Пані, благаю, відпустіть. Якщо мама про це дізнається, вона мене поб’є.

– Я хочу побачити, де ви живете.

Нічого робити. Я провів її до нашого дому. Дорогою вона запитала мене, чи мама працює.

– Так, вона прибирає і працює на кухні, якщо знайде роботу. Так вона заробляє трохи грошей.

– А тато?

– Він сидить у в’язниці.

– А ти ходиш у школу?

– Уже ні.

– Чому?

– Ми надто убогі. Я не міг вчитися, бо завжди був голодний. Тому мене виключили зі школи.

Ми вже були біля дверей. Вдома світилося. Зараз мені дістанеться!

– Це тут, – сказав я пані.

Я пропустив її вперед, притримавши двері.

– Доброго дня, – привіталася вона з моєю мамою. – Я провела вашого сина додому.

– Щось трапилося? – запитала мама.

Коли я почув відповідь, то не повірив своїм вухам:

– Я лише хотіла побачити, як ви живете. Тепер побачила. Я не думала, що є настільки бідні люди.

Ми жили в маленькому темному сараї на чотири квадратних метри, без меблів і ліжка.

– Але… я вас не знаю! – відказала мама.

– Та я знаю вашого сина!

– Звідки ж ви його знаєте? – запитала мами.

«Тепер пропав!» – подумав я.

– Побачивши вашого сина, я зауважила, що він дуже худий і бідно одягнений. Тоді мені захотілося побачити, де він живе. Тепер я це знаю. Гаразд, буду прощатися.

Вона витягнула гаманець, який я хотів поцупити, і простягнула моїй мамі десять юанів.

– Це небагато, – сказала вона, – але хоч трохи буде вам підмога. До побачення!

Проходячи повз мене, вона погладила мене по голові й глибоко зітхнула.

Я ще довго стояв на подвір’ї і плакав. Мене підкорила великодушність цієї жінки. Відтоді я вже ніколи не крав.

Наступна

Не кради – Частина 4

Будь-яке несправедливе привласнення і вживання добра іншої людини суперечить Божій Заповіді. Вчинена несправедливість вимагає відшкодування. ... Читати далі

Попередня

Не кради – Частина 2

Створені блага призначені для цілого людського роду. Право на приватну власність не скасовує універсального призначення ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *