Не вбивай – Частина 3

Оскільки від свого зачаття зародок повинен вважатися людською особою, необхідно захищати його цілісність, дбати про нього і лікувати, як кожну іншу людську істоту.

МАРІЯ-РОЗА

29 жовтня 1950 року, кабінет лікаря в Німеччині. Ось що розповідає лікарка-гінеколог:

«Декілька місяців тому у віддаленому куточку міста було здійснено напад на двох дівчат, які поверталися з роботи. Їх зґвалтували. Нападники навіть могли їх убити, якби дівчатам не допомогли перехожі. Зловмисникам вдалося зникнути, і їх досі не знайшли.

На днях одна з дівчат прийшла до мене зі своєю мамою. Марія-Роза була вагітна, і вони обидві благали мене зробити аборт.

– Неможливо, щоб моя донька народила дитину від якогось злочинця. Її життя буде зіпсоване! – закричала зневірена мати.

– Лікарю, допоможіть мені! – благала дівчина.

Моє серце стиснулося, адже я знала, що виконати їхнє прохання – це найгірший вихід. Тоді я згадала про поради нашого викладача, доктора Гуфланда:

«Виконання ваших професійних обов’язків може поставити вас у дуже складне становище. Горе тому, хто піддасться на хитрі аргументи. Єдиний спосіб вийти з цього – завжди залишатися вірним Божій заповіді: Не вбивай!».

Я постаралася переконати дівчину та її матір у глибокому сенсі цих слів.

– Те, що зростає у вашому тілі, – людська істота, якою б крихітною вона не була. Вбити її, як і вбити будь-яку іншу людину, це завжди злочин.

– Але ж це дитина злочинця! – простогнала мати. – До того ж… Я не можу жити під одним дахом із незаконно народженою дитиною!

– Ви не зобов’язані це робити, адже ми, лікарі, можемо скерувати матір та її дитину в притулок святого Луки. Недавно я дізналася, що кожного року там народжується близько тридцяти позашлюбних дітей. Якщо мати покине свою дитину, то вона опиниться в добрих руках, її віддадуть на усиновлення. Тому Марія-Роза не буде змушена чекати тут, у місті, аж до пологів; я охоче візьмуся за те, щоб знайти для неї місце, де вона зможе народити дитину і навіть, якщо цього захоче, знайти для неї прийомних батьків.

– Не треба вбивати дитину, – несміливо сказала Марія-Роза, – але пізніше я б хотіла одружитися. Мій наречений не знає, в якому я стані. Неважко передбачити, що він не прийме цю дитину.

– Чому б вам не поговорити про це зі своїм нареченим? Чи ви хочете, щоб я сама з ним поговорила? Якщо чоловік по-справжньому любить, він готовий піти на великі жертви.

– А якщо після цього він не захоче бути зі мною?

– Значить він вас не любить! Людина, яка не вміє розрізнити, що є гріхом, а що не є, буде такою ж несправедливою і в менш важливих питаннях.

Я влучила просто в ціль – дівчина поглянула на мене і сказала:

– Лікарю, краще самі з ним про це поговоріть.

Перш ніж вийти від мене, мати, зітхнувши, сказала:

– Усе ж найкраще було б позбутися дитини!

Я подивилася їй прямо у вічі:

– У такому разі, вас слід було б засудити за вбивство як підбурювача до злочину. Не забувайте про десять Божих заповідей…

Коли я промовила ці різкі слова, вона врешті зрозуміла. Потім кивнула на прощання і мовчки вийшла зі своєю донькою…

Наречений Марії-Рози прийшов на призначену годину і виглядав дуже збентеженим, коли довідався, що його наречена чекає дитину. Він звалився на стільчик.

– Це жахливо! – повторив він декілька разів.

Ернестові було близько двадцяти п’яти років; він працював інженером на підприємстві. Я зауважила, що він серйозний чоловік, і тому одразу мені дуже сподобався.

– У випадку Марії-Рози, – сказала я, – ідеться тільки про тілесну травму, яку можна порівняти з хірургічним втручанням, але яка жодним чином не нівечить її невинности.

– Я в жодному випадку не збираюся її покидати, – сказав він. – Я сильно кохаю її й розділяю її страждання. Але вона матиме дитину, і це все міняє! Її мати сказала, що ви відмовилися робити аборт, і після пояснень Марії-Рози я також визнаю, що ви не маєте права його робити. Ви також запропонували їй знайти притулок для неї і прийомних батьків для дитини. Особисто я погодився б на це, але, наскільки знаю свою наречену, її прив’язаність до дитини не дозволить цього. Зрештою, вона вже починає її любити.

– Мені також так здалося, коли я говорила з нею про дитинку!

Він продовжив:

– Коли я почув, як Марія-Роза розчулено сказала мені: «Як можна її вбити, коли вона вже живе!» – я чітко зрозумів, що нам ще буде нелегко. А якщо одного дня вона поставить мене перед вибором: узяти її з дитиною або забути її?..

– Я не можу відповідати за вас.

– Але ж, пані, я не можу прийняти дитину злочинця!

– Я розумію вашу нехіть, втім, можливо, ваша любов до Марії-Рози змусить вас змінити думку.

– Мене б мали за дурня, якби я дав своє прізвище чужій дитині.

– Ви не виглядаєте на того, хто дуже переймаєтеся, що про вас скажуть.

– Ви маєте рацію! – сказав він, усміхаючись… – Мене хвилює інше: ця дитина може мати такі самі нахили, як і її батько.

– Можу запевнити вас, що навіть власні діти не завжди відповідають нашим очікуванням. Ми самі не знаємо, які нахили приховані в нас. Найгірші з них можуть пробудитися внаслідок неправильного виховання. Я завжди помічала, що коли хтось не досягає успіхів у житті чи сходить на манівці, то в основі лежить брак виховання. Йому або бракувало любови, або він зростав серед людей, які не заслуговують на те, щоб називатися «сім’єю».

– Нехай і так, але все ж є ризик, що присутність цієї дитини в нашій молодій сім’ї постійно нагадуватиме Марії-Розі про напад, жертвою якого вона стала.

Я відказала йому:

– Вона пам’ятатиме про це, навіть якщо покине дитину. Жодна мати не може забути дитину, яку виношувала дев’ять місяців, годувала своєю кров’ю і в муках привела на світ, інакше вона не справжня мати. Можливо, Марія-Роза буде поряд з вами щасливішою зі своєю дитиною, ніж тоді, коли постійно хвилюватиметься про неї, запитуючи себе, що з нею сталося, де вона живе. Якщо її усиновлять іноземці, вона не знатиме ані її прізвища, ані місця, де вони мешкають. Скільки матерів, коли вже надто пізно, благають, щоб їм сказали, де зараз їхнє дитя. Так само може бути з Марією-Розою, навіть якщо вона скаже, що готова покинути дитину заради любови до вас. Через декілька років вона може змінити думку, і вся ваша ніжність не змусить її забути маленьку покинуту істоту. Я не хочу вирішувати за вас, а просто вказую на небезпеки, які тягне за собою відмова прийняти дитину. Я ні на мить не сумніваюся, що це вам дорого коштує, але ваша відмова в майбутньому може вимагати від вас ще більшої жертви – щастя і миру у вашому родинному вогнищі.

Ернест на якусь мить задумався… тоді встав і врешті сказав:

– Я ще не готовий вирішити. Усе було б дуже просто, якби я не любив так сильно Марію-Розу…

Марія-Роза виїхала з міста. Її прийняли в притулку, за чотириста кілометрів звідси. Хоч їй шкода було залишати роботу, та вона тішилася, що їй не довелося відповідати на різні запитання і нескромні погляди.

2 квітня 1951 року Марія-Роза привела на світ дівчинку. Побачивши її, Ернест сказав:

– Така чарівна мала не може стати злочинцем!

– Вона повинна зростати в сім’ї, – сказала Марія-Роза. Ернест погодився, бо хотів бачити біля себе щасливу дружину, а не стривожену мати. Через два роки я познайомилася з малим восьмимісячним Рудольфом. Ернест не робив жодної різниці між двома дітьми.»

Наступна

Не вбивай – Частина 4

Навмисна евтаназія, незалежно від її форм і мотивів, є вбивством. Вона серйозно суперечить гідності людської ... Читати далі

Попередня

Не вбивай – Частина 2

Пам'ятник ненародженим дітям Усяке людське життя, від часу його зачаття аж ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *