Притчі Навмисна евтаназія, незалежно від її форм і мотивів, є вбивством. Вона серйозно суперечить гідності людської особи і пошані до Живого Бога, її Творця.
КЛЕМЕНС АВГУСТ ФОН ГАЛЕН
У неділю 3 серпня 1941 року в місті Мюнстері, що в Вестфалії, стояла приємна і тепла літня погода. Слухаючи гудіння бджіл і спів пташок, можна було майже забути, що війна тривала вже два роки, а від перших смертоносних повітряних атак минуло тільки три тижні.
Люди юрмами сходилися до старого міського храму. Усі місця були зайняті задовго до початку меси. Здавалося, натовп чогось чекав. У цей час єпископ Клеменс Август, граф Гален, почав свою проповідь. Ніхто до нього ще не наважився виголосити на адресу нацистських злочинців такі слова:
«Ніколи, в жодному разі, за винятком війни і обґрунтованого законом захисту, люди не можуть вбивати невинну людину. Вже декілька місяців ми чуємо, що за наказом Берліна з лікарень для душевно хворих пацієнтів вивозять силою. Загалом, існує підозра, що численні смерті, які є результатом цього, спровоковані умисно.
Чоловіки і жінки, громадяни Німеччини! Наш карний кодекс, у параграфі 139, голосить: “Той, хто отримав достовірну інформацію, що готується злочин, і не попередив владу, є винний”.
Отож, коли я довідався, що планується формувати групи хворих, щоб відправляти їх на смерть, я одразу подав скаргу до суду першої інстанції в Мюнстері. Я не отримав інформації про подальший розгляд моєї скарги…
Тому слід очікувати, що цих нещасних беззахисних хворих рано чи пізно вб’ють. А чому? Тому що їх визнали некорисними для суспільства згідно з експертизою якоїсь там комісії; тому що вони належать до непродуктивних громадян!..
У той день, коли буде визнано, що люди можуть вбивати своїх співгромадян, які не приносять користі суспільству, на нас чигатиме небезпека, на всіх нас, коли ми станемо слабшими і перестанемо приносити користь!..»
Після цієї промови нацисти хотіли позбутися єпископа фон Галена, але тільки після перемоги. Вони стали обачнішими, позаяк слова єпископа поширилися на всю Німеччину.
У 1987 році папа Іван Павло II на могилі кардинала Клеменса Августа фон Галена сказав:
«Слова, які промовив єпископ фон Гален, коли націонал-соціялісти починали забирати душевнохворих і вбивати їх, є пророчими. Він казав тоді: “Не вбивай”. Ця Божа заповідь була закарбована в серці людини із самого початку…»
* * *
Самогубство серйозно суперечить справедливості, надії і любові. Воно заборонене Божою Заповіддю.
ВИ МЕНЕ ВПІЗНАЄТЕ?
Усім нам колись доводилося зустрічати людей, яких ми не бачили вже багато років. Тоді ми кажемо собі: «Я знаю цю людину, але не можу пригадати звідки?» І раптом згадуємо!
Капелан одного паризького ліцею пригадує собі несподівану зустріч:
«Ближче до вечора хтось подзвонив у двері. То був чоловік років тридцяти з невеличкою борідкою, одягнений у спортивний костюм.
– Радий вас бачити після стількох років, – сказав він мені, простягаючи руку. – Погляньте на мене, ви мене впізнаєте?
Господи, поможи! Я намагався виграти час, кажучи:
– Останній раз ми бачилися…
Він прийшов мені на допомогу, додаючи:
– Років двадцять тому.
З того часу я знав ще зо дві тисячі дітей. Я подивився на нього уважно і, о диво! Як фотографія повільно виходить з поляроїда, так з моєї пам’яти виринув спогад. Вдивлятися слід не в обличчя, а в очі, ці вікна душі, а також у посмішку. Він дивився на мене з якоюсь тривогою і раптом мені пригадалося його ім’я:
– Ален!
– Точно! А ще?
– Зачекай-но: ти народився в Орані, звідки приїхав у Францію з батьками в 1962 році, наприкінці війни в Алжирі. Ти мешкав з батьками в соціяльному помешканні Ашелем й іноді приходив до мене почитати комікси. Зі мною ти ходив до причастя, але не продовжив вивчати катехизм, оскільки твої батьки були проти. Пригадую, як згодом я підібрав тебе і твій мотоцикл на дорозі, ти тоді добряче гепнувся!
– Так, так, – повторював він на кожен мій спогад, а його очі блистіли від радости.
Тоді я запросив його до себе.
– У вас і досі такий приємний розгардіяш, – сказав він, заходячи в мій робочий кабінет.
Він впав у крісло, узявся руками за голову і якийсь час сидів мовчки. Потім підняв очі й поглянув на мене. Його очі були незвичні, кольору морської хвилі після заходу сонця. Було видно, що він дуже страждає.
– Ось що зі мною трапилося.
Він говорив довго, іноді зупиняючись, я мовчки слухав. Ален власними силами здав важкі екзамени, одночасно працюючи, щоб заплатити за навчання. Отримавши диплом інженера, він знайшов роботу на великому підприємстві й одружився. У них народилася дівчинка, гарна як сонечко. Та фірма розвалилася. Йому вдалося зачепитися в іншій. Але вона виявилася несерйозною. Потім він утратив роботу, грошей не вистачало, дружина його покинула, забравши його маленьку донечку, його сонечко! Колесо фортуни, яке здійняло його до небес, тепер скинуло в безодню, і не було нікого, з ким він міг би поговорити в цьому величезному нелюдському місті, в якому скрізь панувала самотність.
Тоді він вирішив припинити гру в цій поганій п’єсі і покинути сцену. Він купив револьвер і, перш ніж вистрелити собі в голову, захотів переглянути своє коротке життя.
– Отож, «прокручуючи» своє життя, я дійшов до шостого класу ліцею. Усе постало в моїй уяві як фільм. Який же я був щасливий того року! Я пригадав вас і ваш старий бус, коли ми їздили збирати нарциси в рамках кампанії проти голоду. Однак особливо мені пригадалося усамітнення і Причастя. Тоді це був ніби сильний подув вітру, я опинився на колінах, увесь в сльозах, я молився. Я вже так давно забув про Бога.
Ален кинув на мене сяючий погляд і додав:
– Я живу завдяки вам!
Після цього ми довго говорили. Телефон, на диво, не дзвонив упродовж тієї години. Якусь мить я мовчки дивився на нього, а потім сказав:
– А якби я тебе не впізнав?
– Тоді я пішов би геть, бо був би для вас чужим.
Коли настав час прощатися, він сказав мені:
– Якщо мені буде погано, я повернуся.