Притчі Гонка озброєнь є дуже великим нещастям людства і нестерпною шкодою знедолених.
ФРІДРІХ ІІ
Король Прусії Фрідріх II розв’язав чимало воєн, щоб збільшити територію свого королівства. Як приятель Вольтера, він умів оцінити дотепне слово, навіть якщо воно було не на його користь.
Якось він запитав свого лікаря:
– Скажіть мені, лікарю, вам, без сумніву, траплялося робити помилки, коли ви ставили діягноз. Скажіть мені щиро, скільки смертей ви маєте на сумлінні?
– Знаєте, – сказав лікар, – на моїй совісті приблизно на триста тисяч смертей менше, ніж на сумлінні Вашої Величности!
* * *
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9).
ТОМАС ВЕНДТ
Райфайзен був молодим двадцятидев’ятирічним мером, який створив перший «Взаємний кредит» у 1847 році. Ось один епізод з його активного життя:
Райфайзен прокинувся серед ночі через незвичайне шкряботіння. Намагаючись локалізувати звук, він зауважив, що той долинав з кабінетів мерії на першому поверсі.
– Піду перевірю! – сказав він своїй дружині, яка також прокинулася. – Може там закрили кота!
– А якщо це грабіжник? – сказала у відповідь стривожена Емілі.
– Тоді йому не минути лиха! – заспокоїв він її. – У такому разі мені доведеться зачинити двері й тримати їх замкненими аж до приїзду поліції!
Він тихо спустився сходами. Двері, що вели в кабінети, які він без труду знайшов у темноті, відчинилися, тільки-но він їх штовхнув. При тьмяному світлі штормової лампи він помітив якийсь силует у масці. Від несподіванки обидва чоловіки завмерли. Райфайзен забув, що збирався вислизнути, замкнувши грабіжника.
– Що ви тут шукаєте? – суворо й вимогливо запитав він.
Злодій накинувся на Райфайзена, щоб позбавити його можливости оборонятися. Та Райфайзен пригадав собі засвоєні під час військової служби прийоми. Він звалив злодія на землю, але тому вдалося витягнути ніж. Райфайзен ледве встиг скрутити зап’ястя нападнику, змушуючи випустити зброю, яку мер відсунув ногою, все ще утримуючи його непорушним завдяки больовому прийому.
Тим часом Емілі вибігла з будинку, щоб сповістити сусідів.
Між двома чоловіками зав’язався короткий діялог:
– Відпустіть! Мене до цього підштовхнула скрута! Зрештою, мені не вдалося відкрити сейф!
Та Райфайзен був змушений поважати закон.
– Це вирішуватиме правосуддя! – сказав він.
– Вам зовсім невигідно здавати мене поліції. Я можу знайти нагоду помститися вам! – сказав злодій.
– Не лякайте мене! Матимете час у в’язниці подумати над тим, що зробите згодом!
Та раптом грабіжник розридався.
– Якщо ви відпустите мене, то дасте шанс знову стати чесною людиною!
Чи він був щирий? У голові Райфайзена майнула думка про нову справу. Чи не слід допомагати зловмисникам вибратися з того болота, в яке вони потрапили?
– Мій обов’язок – видати вас правосуддю; але я зобов’язуюся також допомагати вам після того, як ви відбудете покарання. Можете розраховувати на мене!
У той час прибула поліція. Вона затримала грабіжника. Райфайзен дав покази і довідався, що цього чоловіка звуть Томас Вендт.
Через рік хтось постукав у двері будинку, в якому жив мер. Емілі відчинила.
Щойно вона побачила гостя, її серце стиснулося, і вона на мить втратила рівновагу.
– Ви мене впізнали! Так, це я, Томас Вендт! – сказав гість, якому стало прикро, що його поява викликала таку реакцію. – Сьогодні вранці мене звільнили з в’язниці в Кобленці.
– Але ж ви погрожували на адресу мого чоловіка. Чи ви прийшли для цього?
Колишній зловмисник не знав, як її заспокоїти.
– Я не хотів вас налякати, пані Райфайзен. Коли я сидів у в’язниці, то отримав від мера листа, в якому він обіцяв зайнятися мною, коли я з неї вийду.
Заспокоєна Емілі покликала чоловіка. Молодий мер привітався з колишнім злочинцем теплим потиском руки. На той час Райфайзен уже знайшов йому роботу.
– На цю ніч ви зупинитеся в нашій гостьовій кімнаті! Завтра підприємець із Мельбаха надасть вам житло і роботу. Ніхто з ваших колег по роботі не знатиме, ким ви є. Ваш майбутній керівник Кронфюс – член нашого товариства, і я надав йому всі гарантії щодо вас!
Томасу Вендту в горлі щось стиснуло, і він пробелькотів слова вдячности.
– Доки ви мені довірятимете, я почуватимуся в безпеці! – додав він.
Здавалося, ніби якийсь чарівник переніс його в інший світ. Від невдалого пограбування минув рік, і ось він у тому самому будинку, на свободі, і знову зайняв своє місце в суспільстві.
Річ у тому, що за цей час Райфайзен створив товариство, покликане допомагати знедоленим, особливо тим, які вийшли з в’язниці.
Їм завжди було надзвичайно важко, і сьогодні також нічого в цьому плані не змінилося. На завершення я хотів би надати слово Губерту, колишньому сучасному в’язню:
– Найгірше у в’язниці – не одяг, не їжа і не ґрати. Адже все це – матеріяльна сторона. Таке можна витерпіти. Найгірше те, що людина втрачає все інше. Особливо це відчувається після виходу звідти, коли залишаєшся на самоті, втративши власну гідність, довіру до себе, зв’язки, друзів, а часто й дружину.
Необхідно знати, що найгірше починається… на свободі.