Притчі Семюель Роджерс
Семюель Роджерс, англійський письменник межі XVІІІ-ХІХ століття, славився своєю дотепністю. На якомусь вечорі одна дама запитала письменника:
– Містере Роджерсе, чому ви завжди говорите лише про людські вади?
– Гаразд, я поясню вам, – відповів письменник. – У мене дуже слабкий голос, і коли я говорю про людські чесноти, мене ніхто не чує.
Бо згрубіло серце людей цих, і вухами туго чують, і очі свої стулили, щоб не побачити очима, і не почути вухами, і серцем не зрозуміти, і не навернутися, щоб Я зцілив їх. (Євангеліє від Матфея 13:15)
Знати, чого хочеш
Якщо хочеш заробити на прожиття, то мусиш працювати.
Натомість, якщо хочеш розбагатіти, то мусиш знайти собі інше заняття.
Френк Синатра
Знаменитий Синатра закінчував обідати в ресторані в Лос-Анджелесі. До співака підійшов молодий чоловік:
– Чи не могли б ви зробити мені послугу, пане Синатра?
– А про що йдеться?
– Моя наречена відлучилася, щоб перед обідом комусь зателефонувати. Коли ви будете виходити з ресторану, скажіть, будь ласка, проходячи повз мене: “Здоров, Бобе!”, щоб справити на неї враження.
Усміхнувшись, Синатра погодився. Через кілька хвилин він, минаючи столик закоханих, по-дружньому кинув:
– Здоров, Бобе!
– Це ти, Френку? – спитала дівчина. – Благаю тебе, не дратуй мене. Хіба ти не бачиш, що я саме обідаю?
Знаменитість
Знаменитий романіст Синклер Люїс палив біля борту корабля, який плив у Європу. Люїса супроводжував товариш-американець. Несподівано письменник помітив, що елегантна молода жінка, яка сидить попереду, тримає в руках примірник однієї з його книжок. Він шепнув товаришеві на вухо:
– Бачиш цю інтелігентну молоду особу? Вона читає мою книжку! Скромність – це чеснота, проте зараз я мушу щось придумати… Видно, що прочитане справило на неї враження: глянь, як задумливо вона дивиться на океан. Треба, щоб вона звернула на нас увагу. Який у неї покірний вигляд…
Цієї миті молода жінка позіхнула і викинула книжку за борт…
Бо всякий, хто підноситься, принижений буде… (Євангеліє від Луки 18:14)
Едісон і Ко
Ця оповідка особливо подобається чоловікам.
Якось Едісон прогулювався із своєю п’ятирічною внучкою. Дівчинка часто чула балачки про грамофон.
– Дідусю, – запитала мала, – чи правда, що ти створив першу в світі машину, яка вміє говорити?
– Ні, – скромно відповів Едісон. – Я справді створив машину, яка говорить, але не першу. Першу сотворив Бог, і називається вона жінка.
– Чий же винахід ліпший – твій чи Бога?
– Безперечно, що Божий, проте мій має невеличку перевагу: при потребі його можна вимкнути.
Дапоццо
Дапоццо провів 8 років у німецькому концентраційному таборі. Ось як розповідає він про жахливі 1937-1945 роки:
– Будучи досить міцної статури, я важив тоді 45 кілограмів. На всьому тілі в мене рясніли смуги від ударів. Моя права рука була зламана, і вже більше ніколи я не володів нею досконало.
У надвечір’я Христового Різдва 1943 року мене викликали до коменданта. Я з’явився перед ним босий, із голим торсом. Комендант стояв біля стола з розкішними наїдками. Я, що вмирав від голоду, мусив споглядати цю королівську вечерю. Шаленими зусиллями я переборював спокусу зненавидіти коменданта. Наприкінці вечері ад’ютант приніс каву і маленькі тістечка. Здавалося, коменданту цей делікатес був добре відомий. Глянувши на мене, він сказав:
– Дапоццо, ваша дружина – чудова господиня!
Я не зрозумів натяку. Комендант пояснив:
– Упродовж усіх цих років ваша дружина присилає для вас тістечка, які завжди мені надзвичайно смакують.
Спокуса ненависті в цю мить була особливо настирливою. Моя дружина і четверо дітей відмовлялися від свого мізерного раціону муки, масла і цукру, щоби спекти для мене тістечка… а цей чоловік пожирав їх! Я попросив дозволити мені хоч понюхати печиво, щоб згадати запах дому. Проте комендант відмовив і вигукнув:
– Raus! Геть!
Після війни я натрапив на слід цього коменданта, який змінив прізвище і намагався жити ніким непомічений. У 1953 році я з одним моїм товаришем завітав до нього. Він не впізнав мене, і я відрекомендувався:
– Я номер 17531. Пригадуєте Різдво 1943 року?
Комендант зіщулився від страху.
– Ви прийшли, щоб помститися? – запитав він глухим голосом.
Замість відповіді я розгорнув великий пакунок, в якому було повно цих чудових тістечок. Я попросив дружину колишнього коменданта зварити кави. Потім ми їли тістечка і пили каву всі четверо.
Ми дивилися одне на одного. Із слізьми на очах комендант запитав:
– Але чому ви простили мені?
Я відповів:
– Заради любові до Христа.
Любов Божа до нас відкрилась у тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми жили через Нього. У тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого на очищення від гріхів наших. (Перше послання св. ап. Іоанна 4:9,10)
Мистецтво навчати
Якось один португалець збирався стати директором школи.
Перед тим, як обійняти цю посаду, португалець звернувся до отця Боско з проханням розповісти йому, як навчати молодь.
– З любов’ю до своїх учнів, – відповів священик.
Заповідь нову даю вам: щоб ви любили один одного; як Я полюбив вас, так і ви любіть один одного. (Євангеліє від Іоанна 13:34)
Некдет
Марек Гальтер через 50 років після війни намагався відшукати тих, хто допомагав євреям уникнути газових камер. У Стамбулі йому пощастило зустрітися зі стареньким турецьким дипломатом Некдетом Кентом, який розповів таку історію:
– У 1941 році мене призначили віце-консулом генерального консульства Туреччини в Марселі. Незабаром я став консулом і виконував свої обов’язки в Марселі аж до 1944 року.
Коли нацисти зайняли південь Франції, впродовж восьми днів тривали неймовірні погроми, в яких брали участь і французькі поліцаї. Одного вечора до мене прийшов Сіді Іскан – єврей з Ізмиру, який працював у нас консультантом. Він був надзвичайно схвильований: німці арештували майже вісімдесят турецьких євреїв. Їх забрали на вокзал з очевидним наміром відвезти в Німеччину. Сіді Іскан марно намагався приховати сльози. Ми з ним негайно вирушили автомобілем на вокзал Сен Шарль де Марсель.
Те, що я побачив, було просто неймовірним: вагони для перевезення худоби були набиті сотнями людей – чоловіками, жінками, дітьми, які плакали і побивалися. Це був суцільний біль і гнів. Цієї ночі мені найбільше запам’ятався напис на одному з вагонів: “Дозволяється перевозити 20 голів великої худоби і 500 кг сіна”. У кожному з таких вагонів сиділи буквально на головах одні в одних 80 людей. Офіцер гестапо, помітивши, що ешелоном цікавиться турецький консул, підійшов до мене і зверхньо запитав, що я тут шукаю. Я ввічливо відповів, що ці люди – турецькі громадяни. Цей арешт – помилка, яку потрібно виправити, відпустивши невинних. Але офіцер зауважив, що він лише виконує накази, а ці люди – не турки, а євреї… Я шепнув Сіді Іскану: “Швидше, у поїзд…” Відштовхнувши есесівця, який перешкоджав мені, я втиснувся у вагон. Сіді Іскан також. Офіцер кричав, проте намарно, бо поїзд уже рушив.
Коли ешелон зупинився в Арлі або Німі (точно не пам’ятаю), до нашого вагону підійшло кілька німецьких офіцерів. Я зустрів їх холодно, навіть не привітавшись. Офіцери просили вибачення за те, що поїзд від’їхав, щойно ми увійшли. Це помилка, і винні будуть покарані. Я перебив їх, зауваживши, що це не помилка, а скандал: турецьких громадян юдейського віровизнання посадили у вагон для перевезення худоби! Я висунув свої вимоги: про те, що тут діється, мусить знати турецький консул, і я наполягаю на цьому, бо Туреччина – нейтральна держава. Я сказав, що не можу залишити цих людей напризволяще, оскільки для представника уряду всі громадяни однакові, незалежно від віровизнання, тому, я відмовляюся повертатися в Марсель без них. Очевидно, офіцери одержали наказ залагодити справу мирно. Вони запитали мене, чи всі ці чоловіки й жінки, які їхали у вагоні, турки. Пригадую, як погляди цих людей, навіть дитячі очі, прикипіли до моїх губ. Як закам’янілі, в’язні спостерігали за суперечкою, від якої залежало їхнє життя. Я підтвердив, що всі вони – турки. Зрештою, есесівці дозволили нам вийти з вагону і справу було вирішено. Ніколи не забуду, як врятовані таким чином люди кидалися мені і Сіді на шию, обнімали нас, плачучи, потискували нам руки та глухо схлипували… Винайнявши автомобіль, ми повернулися в Марсель. Від мерседесу, який пропонували в наше розпорядження німці, ми відмовилися.
Некдет Кент на мить задумався, дивлячись кудись удалечінь, потім додав:
– Ніколи у своєму житті я не відчував більшого внутрішнього спокою, як тоді, коли повернувшись майже вранці додому, пірнув у своє ліжко… Вже кілька десятиліть я одержую листи від багатьох моїх супутників цієї дивовижної мандрівки.
Діти мої! Будемо любити не словом чи язиком, а ділом і правдою. (Перше послання св. ап. Іоанна 3:18)