Притчі 
Дивовижно, як становище чи посада людини в суспільстві змінюють думку про неї довколишніх.
Поки я, звичайна собі пацієнтка з Пустомитівського району, терміново скерована в суботу по обіді в лікарню, в приймальні ковтаю знеболювальне, чергова лікарка, не поспішаючи, залагоджує власні справи. Неквапно веде телефонні розмови з сином, а потім – із чоловіком, перекладає якісь папери і голосно бурчить: от, мовляв, кожний пацієнт думає, що його проблема найголовніша, а які проблеми в самого лікаря, як він має вижити на мізерну зарплату, – це нікого не обходить.
– А лікарню, між іншим, не забезпечують абсолютно. От дам вашому чоловікові список, нехай іде купує все, що треба для лікування. А поки що заповню карточку.
– Прізвище, ім’я, по батькові? Місце роботи? Журналістка?! Ой, вибачте, ради Бога! Не подумайте чогось поганого, просто день сьогодні був важкий. Зараз ми швиденько все влаштуємо. Гукніть чоловіка, хай нічого не купує. Я все дам. У мене все є.
А наступного дня так люб’язно-довірливо: «Може, ви як журналістка посприяли б у вирішенні однієї справи? У мене такі сусіди, що цілому будинку жити не дають. Може, якусь скаргу на них до газети написати? До речі, ходіть зі мною, я дам вам дещо з “гуманітарки”».
Холодно дякую за «гуманітарні» ліки. Я вже познайомилася з багатьма хворими і знаю, що іншим пацієнтам ці ліки продають, а ця запобіглива переді мною лікарка іншим безапеляційно заявляє: «Будуть гроші – буде й операція. Немає? Хіба не знаєте, що власне здоров’я найдорожче?»
Я повертаюся до палати, наповненої людським болем і стражданнями. Ці страждання могло б втішити лікарське милосердя, але натомість вони лише розбурхуються черствістю і грошолюбністю людей у білих халатах, що забули про клятву Гіпократа.
Згадалася бувальщина з життя великого святого з Італії Дона Боско. Якось цього монаха застала в дорозі ніч, і він постукав у двері сільського пароха, аби попроситися на нічліг. Парох неохоче впустив його, попередивши, що пригостити не має чим, та й ліжка зайвого не має. Почувши, що подорожній аж з Турина, запитав, чи не бачив, бува, той у Турині славного Дона Боска?
– А чого ж, бачив. І навіть трохи його знаю… Правду кажучи, я і є Дон Боско.
– Якби я знав! – заметушився парох. – Заждіть-но хвильку, зараз економка накриє стіл, а я гукну слузі, хай підготує постіль.
– Не метушіться так, – заспокоїв пароха святий. – Запобіганням перед відомим Доном Боско не заслужите Господньої ласки, бо відмовили у милосерді невідомому подорожньому.
…Чи не подібні ситуації трапляються нам повсякденно? Ми часто нехтуємо нужденних людей – незахищених, стражденних, тих, від кого ми не залежимо і з кого не можемо скористати…
Забуваючи, що в їх образі до нас приходить стражденний Ісус. І всім нас колись доведеться відповідати на запитання: «Чи прийняли ви Мене, стомленого і голодного? Чи втішили Мене, засмученого?»
І тоді вже несуттєвими будуть наші статуси, посади та гроші.