Велике та крилате

Авжеж. Ну й газета в нас є одна! Називається «Будильник». Ну й пишуть! Ну редактор, Петя Довжик, – голова! Ну взагалі! Ось, наприклад, розкопав Петя такий факт, що нібито в Чернівецькій області виявили дівчинку, яку колись підібрали та виховали гуси. Люди від цікавості скаженіли, тираж виріс, газети в усіх кіосках розкупили, очевидці звідкілясь узялися. Пишуть листи Петі: авжеж-авжеж, я сам бачив, давно це було, гуси ґилґотіли. Думав, чого це вони? А це вони, виявляється, знайшли дівчинку і виховують її, он воно що. На місцевому телебаченні також якісь дивні люди почали виступати, давати інтерв’ю, розмірковувати, можливо таке чи ні, щоб гуси виховали дівчинку. Петя Довжик нову краватку придбав. І джип.

Погаласували зо три місяці. І якось само собою стихло.

А потім раптом Довжик раз – і спростування ляп! У газету свою. Мовляв, ні, дорогі наші передплатники й читачі, не так це було. В однієї жінки (наче десь вона в місті мешкає, але в кого не запитаєш, ніхто її не знає, ну ніхто, – де саме вона мешкає, хто її бачив, крім Довжика…). Отож, пише Довжик винахідливий, виявляється, у тієї жінки народилася дивовижна дитина. Дівчинка народилась. Дивовижна. Екологія, те-се… Одне слово, тільки не падайте, – з крилами вона народилася. Де вона народилася, в якому пологовому – ніхто не знає. Лише Довжик. А більше ніхто не бачив, але десь тут, близенько, поряд. Так у «Будильнику» написано, так люди переповідають. Авжеж. Отож. Її одразу – до лабораторії. Така, виявляється, є в нас таємна лабораторія – ніхто про неї не знає, ніхто не бачив, ніде на карті міста немає – але вона є, Довжик бачив, знає, і так його газета й написала: є така секретна лабораторія. Хто там працює, які вчені – ніхто їх не знає, де вони в нашому маленькому місті мешкають, де вони навчалися, де захищались, як звуть, але є такі в нас у місті вчені і секретна підземна лабораторія, так, є. І, як з’ясувалося, знань чи обладнання, чи ще чогось там у цих наших вчених забракло, і вони вирішили цю дівчинку крилату перевезти до більшого міста – наприклад, до Львова. Автобусом. Ні, не рейсовим, звичайно. Спеціальним секретним автобусом спеціальної закритої секретної лабораторії. Ніхто жодного разу не бачив той автобус, але є такий – так Довжик пише. Є такий спеціальний, броньований. Напевне. Який же іще… Повезли до міста Львова. Там також є така секретна лабораторія зі всіма секретними справами, вченими секретними. Ті вже губу розкатали – загадка нового століття, крилата людина. А дівчинка ця, не будь дурна, втекла дорогою. От молодчина! А що ж, їй уже більше двадцяти років, цій дівчинці. Хто її літати навчив – невідомо. Не мама ж бо. У неї мама звичайна, не летюча. Як, скажімо, курка. Адже курка також не літає. Ну, чи там страус… Хто навчив літати – не знаю. А може, якраз і гуси. У нас же в області наймодніша зараз птаха – гуска. І, головне, такі подробиці: розмах крил у цієї дівчинки – два з половиною метри. Ось, оце дівчинка так дівчинка!

Отож – накивала вона п’ятами, чи то пак крилами. Не знаю… Може, набридло їй по лабораторіях вештатись, може, просто весна, шлюбний період, вона ж усе-таки молода. А що?! Їй втекти – раз плюнути, крилами змахнула – і фіть, бувайте! Рвонула з автобуса, переганяючи гелікоптери. А як же звали її всі ці двадцять років? Щось ніхто не каже, як її звали. І в газеті начебто ім’я не вказували. Довжик засекретив. Напевно, щоб не гукали, коли її десь на даху чи дереві побачать. Ось звуть її, приміром, Галею. Хтось лагідно її: «Га-а-алю! Галинко?» Вона, можливо, довірлива, а її – хап! Американці. І до себе в НАСА. О! Знаємо ми цих американців. Вони все ладні поцупити, що в нас із крилами, а надто гусей. Он понаїхали зі штату Юта мормони – ферми гусячі в нас повідкривали. На пустирах і на стихійних сміттєзвалищах наших українських. Ох уже ці американці! Навіть ріпак наш почали вивозити – це така рослина. Вирощують, збирають ретельно і вивозять. Наш ріпак! З нашої української землі ріпак! А з нього таке роблять – жах. Пальне спеціальне біологічне. Ох, непрості! Отож, щоб американці нашу летючу дівчинку не стирили, її ім’я в газеті не вказали. Просто дівчинка – та й усе. З крилами.

Отже, дременула вона.

І все, відтоді почалися пристрасті. Чутки пішли, листи до газети.

Наприклад, раптом (пише Довжик у «Будильнику») знайшли десь якогось запійного чоловічка в парку на лавці. Неначе ота дівиця на нього вночі напала, гаманець витягла, відгамселила і покусала. Знову ж таки – хто його бачив, того пияка? А ніхто не бачив, але подейкують. І чому та дівиця на алкоголіка налетіла, а не на працівника кондитерського цеху, яку-небудь пишну, рум’яну, ванільну тітоньку Зіну? Або ж молоді повно вештається вечорами по дискотеках, бий досхочу. Або ж коза пасеться така білесенька в садку в нашого сусіда, відставника Косульського. Чому саме на алкоголіка, га? Вона що, ця дівчинка, питуща? Що, нічого більш відповідного не знайшлося? І заповзялися люди телефонувати до газети, запитувати: а де ж він, той алкоголік? Кортить подробиці людям знати, правильно?!

А Довжик солов’єм – збирає факти, листи всіх божевільних і пришелепкуватих, на котрих ця дівиця крилата нібито намагалася напасти.

І знаєте, так рейтинг газети зріс, так її почали розкуповувати, що просто біля друкарні рано-вранці народ чекав, жодної тобі реклами не треба.

Довжик уже і квартиру купив нову, і на островах двічі відпочив. Від творчих потуг.

Ну а восени трапилася подія, яка вразила всіх мешканців області нашої просто до глибини душі. Якось несподівано все сталося. Раптом у всіх наших газетах і по телебаченню оголосили прикру звістку. Що Довжик Петро, редактор газети «Будильник», у важкому, практично шоковому стані потрапив до лікарні. Спершу мовчав, лежав тихий, як українська ніч. Потім зізнався. Ридав, каявся… Жах який! Виявляється, пізнього вечора, коли він повертався з фуршету на честь нагородження своєї газети чимсь за високий рейтинг, згори, з вежі ратуші, на нього зістрибнуло щось велике та крилате. З лютим шипінням воно пощипало і покусало Довжика всього, а потім заклично гагакнуло, дзьобнуло наостанок редактора в самісіньке тім’ячко і приєдналося до гусячої зграї, що кружляла навколо ратуші.

І тільки переляканий до напівсмерті сторож бачив, як з прощальним, але переможним ґелґотінням велика зграя гусей потяглася на південь.

Зміст