Притчі 
У народі кажуть: «Як тривога, то до Бога». Це стосується ситуацій, коли якесь нещастя чи невдача схиляє людське серце до Творця. Хтось може подумати, що ця приповідка критикує таку поведінку та побожність, викликану нещастям. Проте це не так. Якби кожен із нас якнайшвидше втікав під крила Божої опіки, коли його застане будь-яка тривога! Адже остаточним сенсом життя людини на землі є любов до Бога і чимось зовсім другорядним є шлях, яким ми до цього доходимо. Зрештою, хіба в історії людства були такі особи, які справді полюбили Бога, не переживши гріхопадіння? Чи можна полюбити Бога, не відчуваючи неописаної радости, коли Господь видобуває нас із безодні гріха? Слова Ісуса «Кому ж мало прощається, такий мало любить» (Лк. 7:47) змушують нас задуматися. Те, що Ісус вибрав першим апостолом Петра, який найчастіше зазнавав гріхопадіння, проте відразу повертався до Спасителя, спонукає нас замислитися. Тому основною проблемою людини є не сам гріх, а радше те, що вона робить із цим гріхом. Перемогти гріх – це зробити його благословенною провиною, тобто зуміти повернутися до Бога і захоплюватися величчю Його милосердя. Натомість нам іноді видається, що справжній християнин після того, як образить Господа Бога, повинен зануритися в глибокий смуток. Це, звісно, природне відчуття, бо позитивно свідчить про вразливість людини, яка згрішила. Однак сатана перемагає тоді, коли цей смуток забирає в людини віру в Боже милосердя, коли цілком паралізує її духовне життя.
