Притчі 
Близько восьмої ранку наш під’їзд розквітає парфумерними пахощами апельсинових квітів, щойно підсушеного, ще в ніжних випарах, чорносливу, бергамоту, герані, жасмину та руж із вологого літнього саду – це Оля спускалася сходами. Ароматна хмаринка висить у повітрі декілька хвилин, а згодом перетворюється на ніжний мускус і зникає.
Оля – мама мого батька, але ще нікому не спадало на думку назвати її бабусею. Звісно ж, хіба бувають такі бабусі: високі підбори, штанці кольору стиглої вишні, білосніжна блуза із жабо, сережки з великими чорничними аметистами, помада відтінку «каберне-совіньйон», крислатий капелюшок. Ніхто ніколи не бачив її без зачіски або з недоглянутими нігтями. Це наша Оля. Наша Оленька.
Вона народилася після Другої світової в селі під Одесою. Голоду вже не було, але дорослі, пообідавши, збирали зі столу останні крихти і клали їх до рота – те поранене покоління зберегло цю звичку на все життя. З одягом було складніше – навіть негарного й неякісного на всіх бракувало, – і в школах увели уроки шиття для дівчат. Олина мама плела кофтинки з дефіцитної пряжі за дефіцитними викрійками, одягала улюблену доню так, як хотіла маленькою дівчинкою одягатися сама. Одного несподівано сонячного й теплого квітневого дня Оля, повертаючись зі школи, зняла мамину кофтинку, замружилась і підставила обличчя лагідному небу. Так і йшла додому, зрідка підглядаючи дорогу крізь сіточку вій із заплутаними між ними важкими медовими промінчиками, – в одній руці важкий портфель, у другій кофтинка, навкруги осяйна весна. A коли дійшла, зустріла тривожний мамин погляд. Обернулась. Кофтинка обома рукавами волочилась просто по землі, брудна й подекуди стерта до дірок, – Оля підмела нею всю дорогу від школи додому, всі півтора кілометра. Це був перший і єдиний раз у житті, коли вона отримала лункого ляпаса. Разом із ляпасом прийшло розуміння цінності речей.
По закінченні школи Оля вирішила вступати на філологічний факультет, вивчати французьку. Того літа вона брала книжку, лягала просто неба в траву під старим ліхтарем і читала, читала й не могла зупинитися. Сонце йшло за обрій і згасало, але спалахував ліхтар, і відчуття часу зникало. Пізнього вечора поверталась із роботи сусідка, кухарка з їдальні на залізничній станції:
– Олю, кидай свої книжки та займися справою. Цілими днями байдикуєш, матері б допомогла. А то давай до нас, на кухню, пельмені ліпити.
–…nous parlons… vous parlez… ils parlent…
На іспити до університету Оля їхала потягом – спочатку за вікнами зник крихітний вокзал, потім новенька будівля їдальні, і почалися безкінечні поля, утикані темними просмоленими стовпами. А там, за полями, – велике місто зі своїм, зовсім іншим життям, де колеса возів не вгрузають у багні посеред вулиць, де існують лінгафонні кабінети, в яких відбуваються фонетичні дива, де все можливо й усе ще попереду…
Оля стала студенткою, подолавши нечуваний конкурс – одинадцять осіб на місце, – і впевнено крокувала із семестру в семестр, обережно торкаючись крихкого й нетутешнього: до міраклів про дива Богородиці, до просотаних наївним гумором фабльо, до містерій, заборонених католиками п’ять сторіч тому. У читальних залах університетської бібліотеки вели з Олею довірливі бесіди грубуваті Франсуа Війон і Франсуа Рабле, а ближче до випуску – вишукані Флобер і Мопассан.
Наче чарівні заклинання, Олю заворожували теми наукових робіт. «Семантичний тип предиката і референційні властивості його актантів». Як же хотілось оволодіти мистецтвом говорити так із тими, хто розумітиме й відповідатиме! Із зачаєним подихом прислухалася вона до бездоганної мови викладачів вищої школи: «Побудувати французьке речення – значить удихнути життя в аморфну масу слів, установивши між останніми сукупність синтаксичних зв’язків». І неможливо було приборкати бажання залишитися тут назавжди, приходити сюди щодня, займатися науковою роботою, стати такими, як вони – витончені, ерудовані, вхожі до закритої спільноти.
Оля закінчила університет з відзнакою, вступила до аспірантури, захистила дисертацію, а після року викладання вийшла заміж за військового, відмовилася від запропонованого місця на кафедрі столичного вишу й поїхала по гарнізонах – крихітних військових містечках, діти в яких росли поліглотами: щороку хтось приїздив звідкілясь, де єдиною іноземною в школі була німецька, або їхав туди, де вивчали лише англійську. Оля любила цих дітей з інтелігентних родин, чисто вдягнутих, позбавлених поганої спадковості великих міст. Вони старанно намагалися знайти логіку в необхідності писати в словах зайві літери й полоскали горло водою з-під крана, щоби вимовити нарешті те кляте грасоване «г»:
–…nous parlons… vous parlez… ils parlent…
Мій батько народився в середині травня, коли весна вже буяє, а навчальний рік іще не закінчено. На заміну в клас Олі поставили вчительку англійської, і діти чесно виконували недолугі завдання: «Пишемо листа нашому другові Франсуа», «Чим я займаюсь на вихідних». Читали про родину Петрових: Надія Петрова – медсестра, вона готує вечерю, а ось і Павло Петров, він працює на заводі. У них є донька Ніна. Це лялька Ніни? Так, це її лялька. Учителька всім ставила «п’ятірки» – про всяк випадок. І вже не було на уроках французької ані платівок із пісенькою про зелену мишу, ані діафільмів за мотивами казок Шарля Перро.
Чоловік Олі вирушав на службу, коли сонце ще не зійшло, а повертався вже після заходу, і весь час вона проводила із сином. Коли настав час йти до школи, мій батько вже вмів пришивати ґудзики і самостійно чистити взуття – у нечищеному взутті чоловіки з дому не виходять. Усе перше півріччя він нудився серед однолітків, які складали літери в склади й малювали в прописах гачечки – вдома все це давним-давно було пройдено. Оля давала сину доволі свободи, але завжди була поруч, учила гідно тримати удари долі: бійку з найкращим другом, загублений годинник, нерозділене перше кохання.
Батько любить згадувати, як уже дорослим прокидався травневого ранку від запаморочливого аромату квітів і ванільного цукру. Він виходив на кухню й тихенько спостерігав, як Оля розтирає яєчні жовтки зі сметаною, збиває в піну білки, додає борошно. А на рушничку вже підсушується щойно вимитий свіжий цвіт акації, ціла гора квітів! Оля бере білосніжну китицю, умочає в тісто й кладе на пательню, і акація вкривається золотистою скоринкою – тоді в голові паморочиться, і щастя наповнює груди.
Тиждень тому Оля повернулася з відрядження до Ліона. Вона керує найбільшим у нашому місті лінгвістичним центром і час від часу їздить на конференції за кордон. Звідти вона привозить парфуми, книги й купу візитівок від нових знайомих. І вона, як і багато років тому, наприкінці травня смажить до сніданку цвіт акації в клярі – у фартусі поверх домашнього брючного костюма з м’ятного льону. Я цілую її в щоку і крадькома беру з тарілочки просмажене гроно, щедро посипане цукровою пудрою. Тоді Оля повертає голову до батька, який у цей час з’являється у дверях:
– Це спадкове. Ти робив так само, пам’ятаєш?
Можливо, вже не так далеко той день, коли батько стане дідусем. А дідусь, поважний сивий полковник у відставці, – прадідусем. І лише Оля назавжди залишається нашою Оленькою, і на руках її, мов пилок на крилах чарівного метелика, цукрова пудра.
