Притчі 
Але! Ех, Марино, Марино! Погано вона знала гуцулів!
– Я тебе почастував цією бджолою, – з інтонацією Богдана Ступки вигукнув Іванко, – я тебе і…
Одне слово, Грабичок, вочевидь, вирішив мене прибити, щоб не мучилась. І подумала я, що це дуже непоганий вихід зі становища. Насамперед для Грабиків, щоб я не завивала в них під хатою і не відлякувала покупців меду…
– Я тебе почастував, я тебе і відвезу до лікарки!
Мені було вже однаково. Іванко з Галею потягли мене в село Розтоки до місцевої знахарки, ворожки та чаклунки Фрозини.
Мої молодята поважно крокували селом, чемно розкланюючись і вітаючи зустрічних довгими, на мій погляд, занадто довгими вітаннями. Грабиків, мабуть, любили в селі за працьовитість і прекрасні Галині фіалкові очі. Вони із задоволенням, без поспіху кожному зустрічному розповідали, що сталося ось із цією пані, котра віддано трюхикає за ними з підвиванням та скавулінням. Зустрічні хитали головами і цокали язиками, а я приречено перечікувала пароксизми їхнього співчуття, всідаючись у затінку на узбіччі, висолопивши синього язика, немов собака чау-чау.
– Далеко ще? – запитала я. – Аео е? – звучало це так.
– Та нє-є… Близенько… – заспокоїла меня Грабичка.
До цього «близенько» я чимчикувала то вгору, то вниз слідом за бадьоро крокуючим Іваном та легконогою Галею ще години півтори. Пригадую лишень, що ми вийшли на високу гору та увійшли в хмару. І неначе я вже на небесах, і це виявилося не так страшно. А гарно, незвичайно і навіть кумедно. Там, у хмарі, було прохолодно, туманно і колючо. Та коли вона, ця хмара, опинилася під нами, навколо постала прохолодна густа зелень, і я побачила освітлену сонцем дерев’яну Фрозинину хату. Двоповерхову, добротну, з різьбленими балконами, з фінською яскраво-синьою черепицею.
Ось тут я й збагнула, який чудовий подарунок зробила мені та бджола!
Дивовижним і чарівним місцем виявилося обійстя розтоцької ворожки, немовби зовсім нещодавно на цьому подвір’ї знімали декілька фільмів із життя різних народів та різних епох. Ткацький верстат і древні лавки стояли поряд із сяючим «ленд-ровером». На зеленій траві, де було розкладено домоткані рушники та веретки для просушування і відбілювання на сонці, стояв електричний фонтан із пишною негритянською танцівницею. У вольєрі плювався з люті чорний з підпалинами доберман, а поряд із вольєром снували сюди-туди двоє білосніжних кроликів. Поміж гіпсовими левами походжали подвір’ям кури, індики, гралася зграйка кошенят із тремтливими хвостиками і велично тупцювали два облізлих павичі.
Та коли я побачила Фрозину, я взагалі забула про свою кривдницю-бджолу. Оце поталанило, так поталанило! Такою неймовірно дивовижною красунею була ця Фрозина, просто очей відвести не можна – здоровенна, ще більша та вища за Івана, широченна, чорноока, повний рот золотих зубів, довгий-предовгий ніс, густі, схожі на гусінь, брови, на сиве волосся недбало намотана турецька шаль із китицями. І косоока! Просто дух перехоплювало від її вроди! Чоловік ворожки, хирлявий і маленький, у жіночому фартушку та хустці, зав’язаній навколо обличчя так, що над головою стирчали великі довгі барвисті вуха, порався на подвір’ї.
Такий милий і зворушливий у цій хустці, пояснив, що в нього запалилися мигдалики, і дружина, як він шанобливо сказав, поклала компреса, так і сказав: «Жінка моя, Фрозина Василівна, поклали компреса». Фрозина дивилась якийсь серіал, лякалась, ойкала, захоплено притискала руки до грудей, давала поради героям, підказувала репліки, гнівалась, прозивалась і закликала нас у свідки, які головні герої дурні. Одне слово, перебувала під владою екранних подій.
Я знічев’я почала роззиратися довкола.
У сусідній кімнаті біля дзеркала крутився парубок. Він застібував ґудзички чистенької білої випрасуваної сорочки, поправляв напрасовані штани і милувався блискучими новенькими гостроносими туфлями, відставивши ногу на п’яту, немов у танці… Фрозина, відірвавшись на секунду від телевізора, потяглася шиєю до сина і, не встаючи з дивана, тривожно запитала:
– Славчику, ти куди, синку?
Славчик, прилизуючи неслухняні пасма мокрим гребінцем, старанно рівняючи проділ, відповів швидко і не озираючись:
– Та йдемо, мамо, Петра бити.
– А-а-а… – заспокоїлась Фрозина. – Ну то добре, тільки не кури.
Кіно, як завше, перервалося в найнесподіванішому місці. Фрозина, міркуючи вголос, висловлюючи версії, чим може скінчитися вся ця історія, перевальцем наблизилася до мене:
– От, яка ж жизнєнна картина! – поділилася вона враженнями.
Минала вже друга година після укусу, я сиділа з висолопленим язиком і запаленими набряклими очима, як у породистого басета. З язика капало – я зголодніла.
– Я взагалі в свята не лікую… Але… Шось, дитинко, у тебе очка сумні…
А які в мене мали бути очка? А уявляєте мене з веселими очима і висолопленим язиком?! Куди б мене забрали? Жінку-собаку… (От даремно ви! Я ж знаю, про що ви подумали! Але моя фантазія сягнула б далі божевільні. Наприклад, вуличні ярмарки та балагани, де я могла б виступати в компанії з бородатою жінкою та хлопчиком-змією.) Як я зрозуміла, мої сумні очка коштуватимуть мені подвійної оплати. За грішну роботу в свято.
– И-и… – тицьнула я пальцем собі в рота.
– Бджола?
– Иги…
Фрозина зігнулася переді мною, спершись руками на свої могутні коліна, і з не меншою цікавістю, ніж хвилину тому дивилася в телевізор, зазирала мені в рота, примруживши очі. Потім змішала якісь рідини з різних пляшечок, пошепотіла над ними і пояснила:
– То горівочка, травки, жива вода. Пий!
І змусила випити. Ось тут треба зробити невеликий відступ.
У Карпатах лікують травами і водою. Є ще один лік, називається горівочка (тобто саморобна горілка на травах), але то для любителів. Трави треба збирати в певні фази Місяця, вода в Карпатах подається цілодобово із чистих гірських річок та водоспадів. А горівочку хазяйновиті гуцули гонять самі – це секретна технологія.
– Пий, – наказала Фрозина, – пий, Боже помагай!
Я випила – жах! Опік, зупинка дихання, дзвін у вухах, очі полізли на лоба, останнє видіння – у Фрозининому телевізорі Марина читає некролог. За секунду біль у голові, вухах, язиці, горлі відступив і геть минув. Я не повірила – пометляла головою, поводила язиком по губах. Біль розчинився, ніби його й не було. А я миттєво страшенно сп’яніла і одразу ж повеселішала. Їсти ще не могла, зате говорити вже цілком. І спати закортіло. І слухати. І танцювати. І милуватися. І жити далі, жити і ще багато чого навчитися, закликаючи до компанії Марину з телевізора і всіх добрих людей навколо, включно з Грабиками, Фрозиною та її хворим чоловіком, їхнім забіякою Славчиком, а також Володарським та його дівчатками.
І тут заспівав Соткілава.
– Алло! – чітко й радісно відгукнулась я.
– О! – зрадів Володарський. – Про бджолу – брехня? П’яна була?
– Ага… – безтурботно відповіла я.
– А що пила? – Володарський з неприхованим зацікавленням.
– Горівочку… – я з повагою.
Ми домовилися зустрітися з Володарським біля оркестрового майданчика на святі. Життя знову набувало барв. Обмовлюся зразу – Володарські через мене потрапили на зовсім інше свято в іншому кутку області, в іншому селі, ми так і не здибалися того дня. Але про цей іще один мій талант усе плутати і всіх заплутувати – наступного разу, щоб редактор не сказав, що я перевантажила нотатки своїми ідіотськими пригодами. Справді, я тоді ще й Володарських загубила, з дуже поважної причини – була во хмелю, вперше в житті, тим паче, не зі своєї волі, а за замислом Всевишнього…
Галя взяла меня за руку, бо мене похитувало і відносило вбік, а Іван, вклонившись Фрозині й шанобливо піднявши капелюха, вручив їй банку меду. Фрозина мед узяла, від моїх грошей навідріз відмовилася. Вона провела нас до порога і побігла назад до телевізора – починався наступний серіал. На подвір’ї Фрозинин чоловік у хустці відповідально доїв козу.
Дорога донизу крізь ледь чутний хрускіт хмари здалася мені дорогою в прекрасне майбутнє. Ми спускалися з гір у компанії сонця, що заходило. Грабики, радіючи разом зі мною прогулянці в хмарі та щасливому підсумку нашої пригоди, запросили на нічліг. Зателефонував чоловік, сказав, що спускатися йому вже пізно, що залишиться ночувати в горах. Що насмикав вудкою багато форелі. Хтось поряд із ним старанно співав гарним жіночим голосом пісню про «ізгібгітарижолтой». Форель… Мабуть, форель… За вечерею я так навертала бануш… (Бануш – це щось таке з кукурудзяного борошна, вершків, бринзи, одне слово, страшенно смачне.) Я так молотила бануш – увечері! після шостої! перед сном! – що домашні улюбленці Грабиків – два собаки і три кішки – дивилися на мене з неприхованим жахом. Янголи мої плескали в долоні та по-змовницькому реготали.
Увечері ми сиділи з Галею удвох на краю землі, сиділи майже поряд із молодим Місяцем і бовтали ніжками над прірвою. Бовтали босими ніжками на самому краєчку землі, над безоднею, над вічністю… Галя муркотіла пісеньку над мерехтливими зірками, наспівувала простеньку пісеньку про свого Іванка, а я докладно розповідала, чого ще хотіла б навчитися в цьому житті. Доки мене іще хтось не вкусив.
Місяць, лукавий, самотній, дослухався і заздрив…
Зовсім пізно зателефонував Володарський.
– Ну?! Жива?
– Угу…
– А ми вже в потязі… Шкода, не побачились… Випили б разом.
– Шкода…
Місяць зазирнув у відчинене вікно маленької хати Грабиків.
– Іванку… – погукав Місяць. – Виходь прогулятись!
Іванко спав під шурхіт смерек і крик самотнього нічного птаха, зморений, розкинувши великі руки. Спав Іванко і Місяця не почув.
Місяць іще зачекав трохи, а потім образився і поплив далі…
