Полуничне варення

– Добридень, тітко! Що готуєте? – з-за дощатого паркану за Ларисою несміливо спостерігав семирічний хлопчик. Таки наважився запитати, бо його дуже зацікавили акуратно виставлені на столі під вишнею півлітрові баночки. А ще дужче – їхній уміст…

Жінка саме наливала в банки полуничне варення. Коли приїжджала на літо з донечкою Маринкою та чоловіком Олегом до свекрухи Олени Іванівни, не могла всидіти на місці, працювала від зорі до зорі: то запашні трави сушила, то на грядках поралася, то квітник і сад доглядала, а коли достигали фрукти-овочі, консервувала їх. От і тепер зібрала чималий урожай полуниці й відразу взялася за роботу. Частину ягід залишила, щоби почастувати донечку та її бабусю, коли ті повернуться разом з поля (Маринка обожнювала полуницю зі сметаною й сиром), а з решти зварила варення…

Лариса не відразу помітила хлопчика, і коли той озвався, аж здригнулася від несподіванки. А тоді ласкаво усміхнулася:

– Полуничне варення розливаю в банки… Хочеш допомогти?

– Хочу, – і хлопчик, не чекаючи на запрошення, переліз через невисокий паркан.

– Як тебе звуть? – запитала жінка. – Я – Лариса.

– Максим, – малий став сміливішим, ковтнув слину і зазирнув у велику алюмінієву каструлю, де було ще трохи солодкої смакоти. – А можна скуштувати вашого варення?

– Звісно, почекай хвилиночку, – Лариса поклала ополоник на таріль, витерла руки й пішла до хати по тарілочку, ложечку та хліб, аби пригостити свого нового знайомого.

Та коли вийшла, побачила, що хлопчик не дочекався на тарілку-ложку-хліб, а ласує варенням просто з каструлі, зачерпуючи його ополоником. Спершу жінці захотілося нагримати на бешкетника, але вона зупинилася біля порога й задивилася на Максимка: як апетитно, безпосередньо й по-дитячому, замурзуючи не лише обличчя і руки, а й футболку, той ласує смачними ягодами. “Бідолашний… Чи так зголоднів, чи, може, давно не їв домашнього варення?” Підходячи до малого, запитала:

– Чий ти, Максиме?

Хлопчик здивовано поглянув на Ларису. З ополоника на брудні ноги в поношених сандалях скрапувало варення.

– Як це – чий?

– Ну, де живеш? Я ніколи не бачила тебе… Може, ти наш новий сусід? Хто твої батьки?

– А в мене немає батьків…

Лариса подумала, що малий жартує, і засміялась:

– Такого не буває! У всіх діток є батьки…

Максим посерйознішав, на його очі набігли сльози. Хлопчик поклав ополоник у каструлю, побіг до паркану, швиденько переліз через нього і вже з вулиці розпачливо, зовсім не по-дитячому гукнув:

– Ні, тітонько! Не у всіх діток є батьки!.. Дякую за варення!

Лариса навіть не встигла відповісти, як малий зник у куряві сільської дороги… До горла підступив клубок. “От халепа, це ж треба було таке сказати… – картала себе. – Мабуть, хлопчик – сирота, живе з бабусею та дідусем… Можливо, нещодавно пережив горе – втратив батьків… А я…”

І жінка в кепському настрої взялася за роботу. Щойно розлила в банки все варення, прийшли Маринка з Оленою Іванівною. А невдовзі повернувся від товариша й Олег. Лариса готувала вечерю і накривала на стіл та все думала про Максимка. Неуважно слухала шестирічну донечку, абияк відповідала на запитання чоловіка та свекрухи. Боліла душа. Лариса хвилювалася, що своїми необережними словами могла травмувати дитячу психіку. Тому після вечері, прибираючи зі свекрухою зі столу, запитала Олену Іванівну, чи знає вона Максимка, де та з ким хлопчик живе… Про свою невдалу розмову з малим промовчала.

Олена Іванівна, миючи посуд, махнула рукою:

– О, він такий бешкетник! Живе в сільському дитячому будинку. Наша сусідка Надія працює там вихователькою, постійно на нього скаржиться. Розповідала, що хлопець часто втікає, цілісінькими днями вештається селом, а повертається до сиротинця, коли вже зовсім смеркає. Вихователі й директор дитячого будинку дуже тривожаться. Коли Максим уперше втік, навіть міліцію викликали. А згодом змирилися. Ніщо не допомагає, Макс нікого не слухається. Та це й не дивно… Його мати не цурається спиртного, а батько десь світами блукає. Та й не вважає малого своїм сином…

– І Максимова мати відмовилась від нього? Віддала сина до сиротинця? Давно він там?

– Звісно, відмовилась. У неї, крім Максима, ще шестеро чи семеро дітей. Їй байдуже й до них. А малий у сиротинці ще з трирічного віку… Щоправда, спершу ріс чемним, слухняним, нікому клопотів не завдавав. А тепер ніби підмінили…

Лариса важко зітхнула. Від розповіді свекрухи стало зовсім погано на душі. Ніяк не могла заснути, все згадувала очі хлопчика, повні сліз… А ще – як він ласував варенням. Навіть образившись на її сміх, таки подякував за частування… Може, не такий він і бешкетник? Може, його ображають інші дітки, тому й утікає із сиротинця?! Десятки запитань обсіли голову. Жінка важко зітхала і крутилася в ліжку… Серед ночі прокинувся Олег і стурбовано поцікавився, чи Лариса, бува, не захворіла, чому їй не спиться… І тоді жінка розповіла про несподіваного гостя, про те, як, мабуть, образила хлопчика своїми словами, а ще про його очі, повні сліз…

* * *

У житті не буває випадковостей. І це правда! Все вже давно написано в книзі людських доль. І зустріч Лариси з Максимом теж не була випадковою. Хлопчак мусив того дня вкотре втекти з дитячого будинку і забрести на вулицю, де мешкала Лариса. А жінка мала саме цього дня на подвір’ї розливати в банки полуничне варення. Їхнє несподіване знайомство влаштували небеса… І навіть слова, які нерозважливо промовила Лариса, – про те, що у всіх діток є батьки, – були доленосними… Бо якби не сказала їх, якби не картала потім себе й не хвилювалася за Максимка, можливо, ніколи не наважилася би на рішучі кроки…

Чоловік Лариси теж перейнявся долею хлопчика. Подружжя декілька разів навідалося до дитячого будинку. Лариса познайомила Максима з Олегом. Згодом не раз забирали малого до себе на гостину. Маринка залюбки бавилася з Максом і ділилася з ним іграшками. А згодом…

А згодом Лариса й Олег вирішили всиновити хлопчика. Майже рік вони витратили на оформлення документів. Восени, взимку та навесні частенько їздили в село не тільки на гостину до Олени Іванівни, а й щоби навідати Максимка і привезти-забрати потрібні документи.

Знову буяло літо. Лариса, Олег і Маринка гостювали в Олени Іванівни і готувалися забрати Максима до себе назавжди. Маринка тішилася, що матиме братика, Олег радів, що відтепер у нього буде й син, а Лариса… Лариса з нетерпінням чекала зустрічі, щоб посадити хлопчика собі на коліна, міцно-міцно обійняти і нарешті повторити сказані раніше слова. Але тепер вона скаже трішки більше: “У всіх діток є батьки, Максиме! Просто не у всіх одразу… І навіть якщо дітки з дитячого будинку не можуть дочекатися своїх мами й тата, це не означає, що вони зовсім самі… Бо є ще Один люблячий Батько… Він дивиться на всіх людей з небес і обов’язково приходить їм на допомогу – комусь раніше, комусь згодом. Він знає, коли саме…”.

А ще Лариса готувала для хлопчика його улюблене полуничне варення. Благо, цьогоріч урожай був багатим…

Наступна

Клавдія

Клавдія народилася в Канаді в сім’ї українських мігрантів. Її мати Іванна та батько Євгеній мігрували ... Читати далі

Попередня

Життя триває

– Вип’ємо кави й підемо на прогулянку... – з кухні долинав веселий голос Артема. – ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *