Психолог

ЖІНОЧІ ЖУРНАЛИ

На віче, присвячене захисту української мови, запросили відомого в місті філолога – вчительку української мови. Її виступ був гострий і палкий. Вона засудила уряд, державні установи, владу области, міста за те, що вони нічого не роблять для поліпшення ситуації.

– Огляньмося довкола. У книгарнях – переважно російськомовні книжки, у кіосках – російськомовна преса, слухаєте музику по радіо – майже вся російська, ідемо в кіно – фільми, дубльовані російською. Чому наша влада нічого не робить? Чому занедбуємо нашу культуру, традицію?

Їй довго аплодували після виступу, і вона залишилася дуже вдоволеною.

По дорозі додому зупинилася біля газетного кіоску купити щось до читання. Її зацікавили два журнали: один інформаційний, другий – жіночий, і вона їх придбала. Обидва були російськомовні.

*

Нарікаємо на поганих водіїв і проходимо на червоне світло; нарікаємо на корупцію і беремо та даємо хабарі; нарікаємо на погане фінансування з бюджету і приховуємо прибутки; нарікаємо на погано збудований світ і самі нехтуємо його закони…

Цей світ – наче велетенський годинник зі складним механізмом. Настільки злагоджено він буде функціонувати – залежить від кожної, навіть найкрихітнішої, найнепомітнішої деталі. Від кожного з нас.

ПСИХОЛОГ

У монастир прийшов відомий у місті психолог. Попросився на розмову до ігумена. Його добре знали, оскільки він часто допомагав монахам своїми порадами. Отож без зайвих питань запросили його в розмовницю і негайно повідомили отця ігумена. Після сердечного привітання психолог розповів про свою проблему.

– Кілька місяців тому мене покинула моя дружина. Я пережив шок і ще донині не можу отямитися від цього. Мені треба якось спокутувати свою провину.

– А чому ви думаєте, що це ваша провина? – запитав ігумен.

– Коли моя дружина йшла геть, вона сказала про те, що упродовж усього нашого життя почувалася погано. Вона намагалася підлаштовуватися під мене, мої плани, мій спосіб життя. Коли хотіла якось самореалізуватися, то не знаходила з мого боку зрозуміння і підтримки. Я робив кар’єру, досягав успіхів, вона залишалась десь позаду з нереалізованими мріями. І я цього не помічав.

– Розумію, – отець ігумен глибоко замислився, а потім запитав: «Що ви маєте на увазі, коли кажете про спокутування вини?»

– Я б хотів пожити як монах у монастирі. Знаю, що не можу бути ченцем, бо в мене є шлюбна дружина. Але готовий виконувати усі обов’язки монаха і не хочу мати жодних прав. Буду працювати і молитися за себе, за своє справжнє навернення і осмислення свого життя. А насамперед буду просити Бога за щастя моєї дружини.

– Може, ви трохи забагато берете на себе… Не здається вам, що в подружніх стосунках обидві сторони відповідальні за труднощі?

– Ви маєте рацію. Але, з іншого боку, це я – психолог, а не вона. А кому більше дано, від того більше вимагатиметься. Як можу допомагати людям, коли не зумів допомогти найближчій для мене людині?

*

Хтось сказав: «Колись я хотів спасти весь світ, потім усвідомив, що добре було б спасти принаймні найближче моє довкілля. А зараз розумію, що якщо принаймні себе спасу, це буде дуже багато».

Спасіння світу починається від себе.

Часто буває так, що бачу все, що далеко. Бачу перспективу кар’єри, бачу важливість своєї діяльности, далекі плани, мрію про щось велике, значиме, і не бачу когось, хто поруч. Я сліпий на потреби моїх найближчих, часом навіть на їхнє страждання. Я далекозорий.

Бути для себе чи бути для когось? Є такий дивний парадокс: що більше я є для когось, то більше я є для себе. Що більше я є для своєї дитини, то більше сповнюю себе як батько.

Бути для когось – це створювати комусь умови ставати святим, тобто ставати ближче до Бога. І коли він ставатиме ближче до Бога, ближче до Бога ставатиму і я. Радість і щастя когось, кого люблю, принесе радість і щастя мені.

ХУСТИНА НА ДЕРЕВІ

Буквально кілька днів залишалось до закінчення служби в армії. Думками, мріями він вже був вдома, з батьками, з коханою дівчиною. І вже уявляв день свого шлюбу.

Аж раптом все пішло шкереберть. Автомобільна аварія, травма ноги, інтенсивне лікування. І як лікарі не старалися, ноги не вдалося врятувати. Її відтяли. Він став калікою. Він – здоровий, сильний спортсмен, в один момент став цілковито безпорадним. Сотні чорних думок приходили в голову. І зовсім не хотілося жити, бо кому потрібне таке життя? Милиці, обмеженість, неповносправність…

Не хотів повертатися додому, не хотів нікого бачити, на всіх мав жаль, а найбільше – на самого Господа Бога, що дозволив трапитися такому нещастю. Про весілля тепер не могло бути й мови. Юнак вирішив розійтися з нареченою. Не хотів, аби зв’язувала собі життя з ним, калікою.

Не мав спокою ані вдень, ані вночі. Перед виходом з лікарні й поверненням додому зайшов до знайомого священика, військового капелана. Про все йому розповів. Отець вислухав, а потім сказав:

– Ти сам вже все вирішив. Але, можливо, не варто за інших приймати рішення? Як і не варто ставити на собі хрест. Пригадую, був колись такий пілот літака, який утратив дві ноги. І потім все таки літав надалі! Твоє життя також на цьому не закінчується!

Хлопець замислився. Згодом вирішив написати своїй дівчині про все. Про те, що втратив ногу і про те, що не бачить сенсу в тому, щоб вона виходила заміж за каліку. Тому краще для неї забути його. Якщо б, однак, вона хотіла зустрітися з ним, нехай вивісить білу хустинку на яблуні, коло якої вони часто зустрічалися. Ця яблуня росте біля колії, і коли він буде їхати поїздом до своєї хати, з вікна побачить її.

З тривогою сідав у поїзд. Розумів, що для його дівчини краще було би будувати життя без нього. Але він так любив її і так хотів бути з нею! І десь в самій глибині серця жеврів вогник надії на ту білу хустинку на дереві. Часу на роздуми в поїзді було досить. Зрештою сказав собі: «Що буде, те буде». Навіть з Богом примирився в думках і звернувся до Нього в молитві: «Дай, Господи, силу прийняти все, що мені призначено».

…Коли врешті поїзд під’їхав до знайомого місця і він глянув на яблуню, то не зміг стримати сліз.

Ціле дерево було обвішане білими хустинами.

*

Справжня любов приймає другого безумовно. Як люблячі батьки свою дитину. І хай що там трапиться, вони будуть їй вірними. Хвороба, інвалідність, розумова неповносправність – ніщо не зупинить їхньої любови.

Але справжню любов можна розпізнати також й по тому, чи готова вона відпустити іншого. Батьки готові відпустити свою дитину, коли приходить потрібний час, коли вона стає дорослою. Хтось може відпустити кохану людину, коли розуміє, що для його чи її добра так буде краще.

Справжня любов вміє приймати і вміє відпускати. Але справжня любов не береться нізвідки. Вона закорінена в іншій любові і від неї черпає силу, енергію, відвагу. Це любов самого Бога. І тільки тоді, коли джерелом нашої любови буде Божа любов, ми навчимося любити.

Зміст