Притчі 
Дівчата наблизилися в сутінках до службових приміщень під вежею, схожих на одноповерхові бараки, і раптом побачили за одними дверима світло. Вертикальний рух заліза припинився. Натомість рипнули двері, і з них вийшли двоє – жінка років близько тридцяти й хлопчик молодшого шкільного віку. На головах в обох були шахтарські каски, у руках якісь торби. Славка із Зоєю завмерли від несподіванки. Ховатися не було сенсу, та й нікуди – вони вже стояли в десяти метрах від дверей. Присутність дівчат ніяк не збентежила «шахтарів», вони рухалися своїм курсом і спокійно поглядали на туристок, тягнучи в руках нелегку ношу. Коли жінка з хлопчиком підійшли мало не впритул, дівчата помітили, що на шиї в хлопчика на мотузці висів спортивний свисток, а за спинами в обох були ще й наплічники. Славка раптом осміліла й привіталася:
– Добрий вечір! Скажіть, а ви тут працюєте?
– Вечір добрий! – утомлено зупинилася жінка й поставила важкі торби на спориш під ногами, те саме зробив і хлопчик.
Дві пари людей стояли й роздивлялися одна одну.
– Шахта аварійна, давно не працює, – промовила жінка.
– Але ж ми щойно бачили, як рухалися дроти підйомника! – бовкнула Славка й раптом зрозуміла, що мимоволі втрутилася в щось потаємне.
Хлопчик підвів очі на матір. Зоя глянула на двері за спинами «шахтарів», там усе ще світилося. Жінка зітхнула й знизала плечима:
– Шахти стоять. Роботи немає. Скоро й туристів не залишиться, піде все під землю. Але ж треба з чогось жити? Ходимо самоходами по сіль, спускаємося на свій страх, нарубуємо шматків солі, а потім уже вдома розбираємося – з одних кристалів самі майструємо дрібні сувеніри, більші віддаємо майстрам на виготовлення соляних ламп, бачили, мабуть? З туристів ще годуємося трохи, а що далі буде – не відаєм. – Жінка втомлено подивилася кудись уперед, за пагорб, ніби приміряючись, чи далеко ще їм тягти свій солоний скарб.
– Але ж… Але ж шахти аварійні! Хіба вам не страшно? – тихо спитала Зоя. – Ще й з дитиною… А інші ж як живуть?
– Інші? – задумливо зітхнула жінка та знову подивилася кудись у вечірню далечінь. – Інші? Хто спивається, хто має мужика в хаті, що десь на заробітки їздить, хтось усією родиною знімається з якоря в пошуках нового життя. А в нас ще бабуся слаба, нам тікати нікуди. Буває страшно, але можна звикнути. А машинами хіба по дорогах їздити не страшно? Адже скільки народу гине!
– Еге ж… І таке буває, вибачте, що спитала, – знітилася Зоя, – а ви не знаєте, може, хтось би пустив нас переночувати до завтра? Ми б заплатили. Ми на один день сюди, по обіді лише приїхали, завтра ще походимо – й назад у Мукачеве, а звідти – на Київ, ми на турбазу приїздили з іншими студентами.
– То вам пригод захотілося? – всміхнулася жінка.
– Наче так, – кивнула Зоя, – нам один дідусь на привокзальній площі розповідав різне цікаве про ваше селище, про шахти, дивний такий, наче потойбічний.
– Теж таке скажеш! – перебила подругу Славка. – Звичайний дідок, мабуть, місцевий п’яничка чи юродивий, розвів нас на кілька гривень після того, як порозповідав байки про Солотвине. Та нам не шкода, хай йому буде! А от інтерес з’явився, то ми й гайнули на власні очі подивитися.
Жінка напружилась і якусь хвилину уважно роздивлялася дівчат, а потім сказала:
– Можу пустити вас до себе. Але спатимете удвох на одному дивані, більше місця немає. А ми вже втрьох в іншій кімнаті ляжемо, як хочете.
– Дякуємо! Ми заплатимо! – зраділа Зоя.
Жінка втомлено махнула рукою й нахилилась по сумки, але Славка раптом спитала:
– Вибачте, а що там, за дверима? Там хтось є? Можна глянути хоч одним оком?
Жінка знову випросталась й усміхнулася. Потім, вказавши на торби, сказала досі мовчазному й на диво спокійному хлопчику:
– Постій, синку, коло солі, ми скоро.
Хлопчик кивнув і всівся на одну зі своїх сумок. Жінка промовила до дівчат:
– Відчайдухи ви! Приїхали ні до кого, блукаєте тут проти ночі самі… Як вас хоч називати? Мене люди звуть Надією.
Дівчата назвали свої імена і, не змовляючись, зиркнули на таємничі двері.
За дверима невеличкого будиночку, що був виходом із шахти назовні, почувся голос літньої жінки:
– Що, Надю? Забула щось?
– Та ні, Петрівно, ось знову туристам не йметься, дівчата просяться одним оком глянути на твою імперію! Не проти?
У погано освітленому приміщенні неподалік дверей стояла жінка, за віком ближча до бабусь юних туристок, аніж до їхніх матерів. Стояла, уперши руки в боки, і уміхнено розглядала дівчат.
– Імперію? Себто я тут імператриця? – хмикнула Петрівна. -Ну, хай дивляться. Униз не спускатиму, і не просіться! Мені своїх самоходів доста, щоб іще за чужих підставлятися під кримінал!
– Та ми й не просимося до шахти, не переживайте! – розгублено пролепетала Зоя, не уявляючи, що саме ця жінка робить у забороненій зоні на законсервованій шахті, поводячись тут господинею.
– Та я не переживаю. Я ось вечеряти зібралась, – показала вона рукою на кабінку чергового, розташовану праворуч від дівчат, одразу за вхідними дверима. У давним-давно отинькованій, запліснявілій плямами стіні були відчинені обшарпані блакитні двері з віконцем. За ними на вузькій лежанці, застеленій старою червоною ковдрою, стояв місцями вигнутий з обдертим малюнком термос, біля нього – півлітровий слоїк зі смаженою картоплею, а поруч на газеті лежав уже розрізаний пузатий огірок.
– Ми на хвилинку! – ніби вибачилася Славка, вже просуваючись повз «імператрицю» до іржавих та мокрих підйомно-спускових механізмів і знімаючи з шиї фотоапарат.
Зоя ж застигла перед кабінкою чергового, чимось схожою на тісну прибудовану в під’їзді її київської дев’ятиповерхівки кімнатку для консьєржок. Вона втягнула ніздрями запах свіжого огірка, який на тлі червоної ковдри здавався в цьому царстві розрухи, іржі та сирості предметом з іншої планети. Але увагу її привабило інше – дивні штуки із жовтого металу невідомого призначення, густо прикріплені по всій стіні над лежанкою. Кількість їх, конфігурація, а також незрозумілі написи на них вразили Зою.
На кількох однакових було написано: «РВ. Открывать, отключив от сети», на кількох – «гуд.запрос», інші мали на собі лишень облізлі незрозумілі літери, написані фарбою кривим почерком. Зоя водила поглядом по крихітній комірчині і не розуміла, яку саме функцію виконує тут «імператриця» Петрівна, якщо шахта не працює, і чи їй тут направду не страшно.
Раптом погляд її зупинився на невеличкій картонній іконці, яка стояла в головах лежанки на одному з металевих приборів на стіні й виблискувала золотом фольги під світлом лампочки, що звисала на дроті зі стелі кабінки. Поруч на другому приборі, як на поличці серванту, лежав кристал солі, розміром із кулак. Угорі Зоя побачила прямокутну металеву пластину червоного кольору з дивовижним написом білими літерами:
ТАБЛИЦА СИГНАЛОВ
1 – . Стоп (тире-крапка)
2 – .. Вверх
3 – … Вниз
4 – …. Подъем людей
5 – ….. Спуск ВМ
6 – …… Ревизия
8 – …….. Подъем больного
Сьомий номер був відсутнім.
Зоя почула за спиною тиху розмову жінок, озирнулася, побачила, що Славка, не гаючи часу, фотографує залишки обладнання всередині приміщення та мокрий іржавий підйомник. Вона клацає то вниз, то вгору, куди через квадратний отвір у стелі ніби виростає одна з тих башт, які видно здалеку над шахтами. Зоя й собі вхопилася за фотоапарат і кілька разів клацнула незрозуміле їй спорядження маленької комірчини чергового. Хотілося розпитати літню жінку про все це і про відсутній сьомий номер, але незручно було і Надію затримувати, і заважати вечері наглядачки іржавого царства. Зоя підійшла до Славки, кивнула їй у бік комірчини, а сама зробила кілька знімків підйомника, який, здавалося, символічно єднав чорне провалля шахти знизу та темно-сіре небо вгорі. Останнім, що вмістила в себе її «цифра», була ще одна червона металева таблиця з білими літерами, прикручена дротом до іржавої конструкції: «Ответственный за подъем больных – горный мастер ПВС Турда М. А.». Після цього на фотоапараті заблимала лампочка, повідомивши, що ресурс батареї вичерпано. І саме цієї миті з вулиці донісся пронизливий свист.
Дівчата здригнулись і, мов по команді, втупилися в Надію та Петрівну. Жінки не виявили ніякого переляку, лише Надія махнула гостям рукою й стала прощатися з господинею:
– Ходімте вже, журналістки! Хлопець заждався, – усміхнулася вона. – Бувай, Петрівна, ще зайдемо днями, як переберемо все, що нарубали сьогодні. Дякую тобі!
– Бувайте! – приязно попрощалася з усіма жінка й додала: – Ви не дуже там розказуйте, що вас сюди пускали, а що Надя з малим у шахті були – того й узагалі нікому знати не можна. Бо ви поїдете, а нам проблеми…
– Та ні! Кому ж ми скажемо? Ми ж не журналісти ніякі, студенти з Києва, з педагогічного. То ми так, для себе, – запевнила Зоя, вже стоячи на порозі.
– Ну, як із педагогічного, то звісно… Може, колись вивчите нове покоління людей, яке не занапащатиме багатства рідного краю, а навпаки. Як із педагогічного, то так, вам і таке треба побачити, не лише красоти… А я гірничим інженером колись працювала, вищу освіту маю, а тепер ось тут, на шахті-привиді чергую, і сама, як привид… Ідіть із Богом, малий вас заждався. – І вона махнула рукою в бік вулиці, де Надія вже схилилася над сином, щось йому говорячи на вухо.
– До побачення! Дякуємо!
– Смачного вам! Добраніч. Вибачте… – розпрощалися дівчата.
