Спробую без хабара

Інший білборд з подібною тематикою

«Береш хабарі? Кров Небесної сотні на Твоїх руках» – ці білборди у Львові викликали неоднозначну реакцію.

«Навіщо аж так драматизувати і маніпулювати пам’яттю загиблих?» – обурювалися одні.

«Все правильно! Прийшов час відчути власну відповідальність і почати змінювати країну з себе. Полеглі на Майдані не чекали, поки хтось змінить ситуацію в державі, і поклали за це своє життя. Якщо житимемо так, як досі, – зрадимо їх пам’ять», – говорили інші. «Воно-то так… Треба щось змінювати, але ж спробуй зараз без того ж хабаря…» – зітхали «реалісти».

І зовсім неочікувано ця тема «виплила» в моїй випадковій розмові зі знайомою у маршрутці. Звичайна тридцятирічна жінка із середньою освітою, продавець у кондитерському відділі одного із львівських супермаркетів, втомлена побутом і непростим особистим життям, абсолютно далека від політики, Мар’яна поділилася зі мною наболілим. Усі працівники, що працюють в продуктових крамницях і мають справу із обслуговуванням людей, мусять регулярно проходити медичний огляд, аби впевнитися, що не є носіями якихось небезпечних для інших людей недуг. На жаль, це перетворилося у злочинну формальність: продавці просто здавали певній людині певну суму грошей, і через день-два у кожного в медичній книжці вже був запис «Здоровий (а). До роботи допущено». І в чергах у поліклініках час не треба гаяти, і до кишень лікарів якась копійка потрапляє, і посереднику щось перепадає. Усі задоволені. Ну а якщо якісь покупці постраждають від того, що продавець виявився носієм туберкульозної палички, сальмонели, венеричної недуги, глистів чи якоїсь там дизентерії, – то це не біда. Та й хто це доведе?

– І я отак здавала завжди гроші на той медогляд, – визнала Мар’яна. – Та цього разу твердо вирішила: не здаватиму. Зроблю все, як треба, без жодних хабарів. «Пройду» всіх лікарів – і для себе корисно, і для інших людей, котрі до нас приходять, аби було безпечно. Я хоч і не змогла бути на Майдані, але не хочу зраджувати ідеалів, за які стояли і гинули люди. Хочу показати добрий приклад іншим, насамперед своїм дітям. Поки що серед усього колективу – я одна така «біла ворона». Але, думаю, усе починається з малого, усе починається з кожного з нас.

А й справді, як часто нам хочеться змінити інших і увесь світ довкола, абсолютно не змінюючи себе – єдину людину, яку насправді можемо змінити… Як часто мислимо «глобальними» категоріями, не переймаючись нашим найближчим довкіллям, де ми насправді можемо щось змінити.

І тоді виходить, як у тому анекдоті:

Стомлена хатньою роботою дружина – до чоловіка, що зручно вмостився з пляшкою пива перед телевізором:

– Будь ласка, винеси сміття.

– Не можу, мушу стежити за подіями на Сході.

Через 20 хвилин:

– Поки я на кухні, поможи малому з математикою, бо щось не може впоратися із домашнім завданням.

– Чекай, якраз йде прямий репортаж з Москви, цікаво, що скаже Путін…

Ще через пів години вкрай виснажений жіночий голос:

– Щось дверна ручка у туалеті поламалася, ніяк не можу полагодити.

– Та що ти все зі своїми дрібницями! Я тут долею держави переймаюся, глобальними проблемами, а ти різним дріб’язком!

Наступна

Ой, мені пороблено!

– Та-ак, погана це ознака, – скрушно зітхнула моя знайома, протираючи капот своєї автівки. – ... Читати далі

Попередня

З погляду вічності

Дивовижно, як становище чи посада людини в суспільстві змінюють думку про неї довколишніх. Поки я, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *