Притчі 
«Береш хабарі? Кров Небесної сотні на Твоїх руках» – ці білборди у Львові викликали неоднозначну реакцію.
«Навіщо аж так драматизувати і маніпулювати пам’яттю загиблих?» – обурювалися одні.
«Все правильно! Прийшов час відчути власну відповідальність і почати змінювати країну з себе. Полеглі на Майдані не чекали, поки хтось змінить ситуацію в державі, і поклали за це своє життя. Якщо житимемо так, як досі, – зрадимо їх пам’ять», – говорили інші. «Воно-то так… Треба щось змінювати, але ж спробуй зараз без того ж хабаря…» – зітхали «реалісти».
І зовсім неочікувано ця тема «виплила» в моїй випадковій розмові зі знайомою у маршрутці. Звичайна тридцятирічна жінка із середньою освітою, продавець у кондитерському відділі одного із львівських супермаркетів, втомлена побутом і непростим особистим життям, абсолютно далека від політики, Мар’яна поділилася зі мною наболілим. Усі працівники, що працюють в продуктових крамницях і мають справу із обслуговуванням людей, мусять регулярно проходити медичний огляд, аби впевнитися, що не є носіями якихось небезпечних для інших людей недуг. На жаль, це перетворилося у злочинну формальність: продавці просто здавали певній людині певну суму грошей, і через день-два у кожного в медичній книжці вже був запис «Здоровий (а). До роботи допущено». І в чергах у поліклініках час не треба гаяти, і до кишень лікарів якась копійка потрапляє, і посереднику щось перепадає. Усі задоволені. Ну а якщо якісь покупці постраждають від того, що продавець виявився носієм туберкульозної палички, сальмонели, венеричної недуги, глистів чи якоїсь там дизентерії, – то це не біда. Та й хто це доведе?
– І я отак здавала завжди гроші на той медогляд, – визнала Мар’яна. – Та цього разу твердо вирішила: не здаватиму. Зроблю все, як треба, без жодних хабарів. «Пройду» всіх лікарів – і для себе корисно, і для інших людей, котрі до нас приходять, аби було безпечно. Я хоч і не змогла бути на Майдані, але не хочу зраджувати ідеалів, за які стояли і гинули люди. Хочу показати добрий приклад іншим, насамперед своїм дітям. Поки що серед усього колективу – я одна така «біла ворона». Але, думаю, усе починається з малого, усе починається з кожного з нас.
А й справді, як часто нам хочеться змінити інших і увесь світ довкола, абсолютно не змінюючи себе – єдину людину, яку насправді можемо змінити… Як часто мислимо «глобальними» категоріями, не переймаючись нашим найближчим довкіллям, де ми насправді можемо щось змінити.
І тоді виходить, як у тому анекдоті:
Стомлена хатньою роботою дружина – до чоловіка, що зручно вмостився з пляшкою пива перед телевізором:
– Будь ласка, винеси сміття.
– Не можу, мушу стежити за подіями на Сході.
Через 20 хвилин:
– Поки я на кухні, поможи малому з математикою, бо щось не може впоратися із домашнім завданням.
– Чекай, якраз йде прямий репортаж з Москви, цікаво, що скаже Путін…
Ще через пів години вкрай виснажений жіночий голос:
– Щось дверна ручка у туалеті поламалася, ніяк не можу полагодити.
– Та що ти все зі своїми дрібницями! Я тут долею держави переймаюся, глобальними проблемами, а ти різним дріб’язком!