Притчі 
«Вече-е-е-ряти!» – гукала протяжно мама, та Катя її не чула.
«…відтоді, як ти пішов» – чотири слова, написані кульковою ручкою в щоденнику, змушували частіше пульсувати кров. Пережите, переплакане, вистраждане, знову причаївшись десь там, у грудях, колупало брудним нігтем серце. Те, що огидним відчуттям покинутості жило в потаємних лабіринтах душі, зараз вилилося на папері, хвацько набуло обрисів і дивилося на дівча холодним фактом того, що сталося.
«Вече-е-е-ряти!» – уже імітувала пожежну сирену мама, і ця добре знайома інтонація віщувала лихе: «Якщо картопляне пюре охолоне, рятуйтесь, хто і як може!» Зітхнувши й поклавши зшиток під подушку, Катя поквапилася до столу.
Бабуся саме накладала апетитні курячі стегенця. Та навіть звабливий вигляд хрусткої золотавої скоринки не покращив настрою. Оповита пеленою невтішних думок, дівчина лаштувала із густого пюре хмарочоси, а потім, зруйнувавши їх, знову зводила на тарілці черговий витвір архітектури. І все б добре, якби не набридливе личко навпроти, що усілякими способами намагалося привернути до себе увагу похнюпленої сестри.
То була Сонька. Шестирічне жваве та допитливе створіння з великими, широко розплющеними очиськами. Вона кумедно підносила носика до ароматної печені, вдихала пахощі спецій і притишено промовляла: «А-а-а-а!» – що означало: «Я на сьомому небі від щастя!» Сонька любила все й усіх: грайливий сонячний промінчик, що лоскотав їй п’яточку вранці; велетенську книжкову шафу, яка здавалась їй казковою скарбницею; балакучих сусідів – бабцю Ніну, бабцю Галю й діда Миколу, – щовечора вони гомоніли біля під’їзду і скидались на зграйку горобців.
Та найбільшим задоволенням для Соні були ось такі посиденьки в родинному колі. Бадьорі літні сніданки, коли на балконі було відчинене вікно й вітер напинав із тюлі білі вітрила і приносив до кімнати щебетання пташок. Тихі зимові вечері, коли наводив на різні роздуми старенький дідусевий патефон. Так-так! І не треба всміхатися, мовляв, які ще там роздуми в шестирічній голівці?
Соня вміла дивитись і бачити – безцінний дар дитини, який ми втрачаємо з віком, бо все менше дослухаємося до голосу серця.
Вона обожнювала простору світлу вітальню з гардинами кольору стиглого персика й широким столом, завше застеленим квітчастою скатертиною. І якби ви запитали дівчинку, де міститься душа їхнього дому, вона взяла б вас за руку й без вагань потягла до улюбленої кімнати. Туди, де дорослі збираються, аби розділити радість чи смуток, знайти в найрідніших підтримку чи просто поговорити про наболіле, запитати поради чи помовчати разом. Туди, де так приємно скрутитися клубочком у м’якому кріслі і слухати довгі розмови. І хоча, бува, не розумієш деяких слів тієї бесіди, просто прислухаєшся до милозвучності рідних голосів. І від інстинктивного відчуття близькості твоєї сім’ї тобі, маленькій, стає тепло й затишно в тій таємній схованці.
Та навіть простодушна усмішка цього кучерявого непосидька марно намагалася пробити сірий мур внутрішньої спустошеності, яку відчувала Катя.
– Софійко, які в тебе сьогодні успіхи в школі? Ти була слухняною дівчинкою? – бабуся ніжно провела рукою по світлій голівці.
Малеча зігнула в ліктях руки, зіставила докупи великі пальчики й почала розглядати там щось невидиме.
– Вибачай, доню, але зізнатися нам доведеться, – співчутливо відповів замість Соні тато й пояснив мамі: – Сьогодні, коли я забирав Софійку зі школи, учителька поскаржилася на її погану поведінку й викликала нас із тобою, люба, завтра на дев’яту до школи – зустрітися з бабусею її однокласника.
Видно було, що татові прикро засмучувати маму, а ще більше Соню, з якою вони домовилися тримати її дрібні дитячі витівки в секреті.
– Мамо! Це все Сашко! Це він мене ображає! Я вчора в їдальні не хотіла їсти котлету, а він сказав, що, поки тарілка не буде порожня, я з-за столу не встану. І змусив мене проковтнути те м’ясне страхіття! Ма-а-а-м, ну не сердься, будь ласочка! Хіба можна порівняти ті котлети з твоїми! – пригорнулась до маминого плеча Сонька.
– Вітаю, коханий, ми виростили забіяку й мізантропа! – утомлено всміхнулась мама, кивнувши в бік Каті, що продовжувала будувати систему фортифікації.
Свій біль від зради коханого Катя воліла тамувати наодинці й останнім часом і справді поводилась надто відлюдкувато. Лише щоденник, її мовчазний співрозмовник, знав, що коїлося в юній душі.
– Софійко, що ж ти такого накоїла? – ще трохи, і бабусі знадобилися б краплі корвалолу.
– Вкусила Сашка за палець, – прошепотіла винуватиця.
– Що?! – в унісон скрикнули бабця й мама.
І почалося… Далі Катя вже не могла поділяти всезагальну занепокоєність неприпустимим учинком малої й мудрувати над тим, коли саме вони припустилися педагогічної помилки. Східці нагору заскрипіли під повільними кроками дівчини, і за кілька хвилин вона лежала, відвернувшись обличчям до стіни.
Та усамітнитися пощастило ненадовго. За півгодини вказівний пальчик Соні свердлив її спину.
– Кать! Ну Ка-а-а-ть! Ти мене соромишся, скажи правду?
– О сили небесні! Народили на мою голову! Звичайно, ні! Соромилася б, якби ти йому остаточно пальця відгризла, а ти ж надкусила тільки…
Бешкетниця зайшлася слізьми.
– Мала, припини рюмсати! Ти мене дратуєш!
– Ти мене не любиш? – схлипуючи, запитала малеча.
– Люблю! А тепер – швидко до ліжка! Рахую до п’яти. Ра-а-а-з!
…Сонька солодко спала, позбувшись докорів сумління.
«Перший клас, а вже особисте життя є! А тут…» – думала Катя, задивившись на світло ліхтарів за вікном.
Наступного ранку будильник чомусь задзвонив бабусиним голосом.
– Катрусю, вставай! – тепла рука торкнулась чола.
– Навіщо? У мене ж заняття в другу зміну! – русява голова зникла під ковдрою.
– Мамі сьогодні зле. Вони з татом збираються до лікаря. А в мене аудиторська перевірка. Зустрітися із Софійчиною вчителькою доведеться тобі.
– Про що мені з нею говорити?
– Як про що? Розпитаєш про все, поговориш із бабусею Сашка.
– А-а-а, – у голові в Каті розпочалась реконструкція вчорашніх подій.
– І відвідаєш рідну школу! – завовтузилась десь в її ногах Соня.
…За п’ять років навчання в університеті Катя вперше повернулася в «гавань дитинства». Кожен куточок навіював спогади…
– Лісовська, а де батьки? – обличчя Сониної класної не прогнозувало веселкових перспектив.
– Доброго дня, Маріє Степанівно, – промовили винувато Катя й лукаво – Сонька.
– Доброго, якщо він добрий… Катерино, як успіхи в навчанні? Заміж ще не збираєшся?
– Ні, – хитнула головою студентка й подумки додала: «Коли вже змінять питання анкети?» – Батьки сьогодні не змогли прийти з поважної причини. Бабуся теж. Але із сестрою я й сама дам собі раду. Вона пояснила, що вкусила Сашка тому, що він стиснув її руку під партою й довго так тримав у своїй.
– Ну що ж… Усе це поясните бабусі Сашка. Але викликала я вас не лише через це. Учора, перевіряючи, чи всі діти забрали свій одяг, я відчинила Софійчину шафу – і уявіть собі, як я здивувалась, коли побачила на поличці срібний перстень із коштовним каменем. Звідкіль він там узявся? – розхвилювавшись, Марія Степанівна зняла окуляри й потерла очі вказівним і великим пальцями.
– То я його туди поклав, – вирішив остаточно заплутати слідство Сашко, що зненацька, ніби гриб після дощу, виріс за спиною вчительки.
– Ти? – розгублено промовила Марія Степанівна, наділа окуляри і прискіпливо подивилася крізь скельця на нового підозрюваного.
– Так, він, – усміхнувся у відповідь високий юнак, що обіймав за плечі маленького шибеника. – Добрий день, я брат Сашка. У бабусі піднявся тиск, тому вона не змогла прийти. Не звинувачуйте дівчинку, будь ласка. Справа в тому, що недавно бабуся дала мені каблучку. Це наша родинна реліквія, що передається від покоління до покоління – кожен наступний її власник дарує прикрасу своїй половинці. І я як старший чоловік у сім’ї мав зберігати її в себе. До того особливого моменту… Та стріли амура поцілили в серце мого молодшого брата швидше. І тоді ця мала нишпорка вирішила поцупити в мене каблучку зі шляхетною метою: таємно освідчитись дамі серця – прекрасній Софії.
У Марії Степанівни забракло слів. А Катя стояла, мов зачарована, бо відколи юнак з’явився в класі, вона пірнула в безодню його блакитних очей, і тепер залишалася надія тільки на рятувальний жилет.
– А стосовно Сашкового пальчика, не треба було турбувати Софійчиних батьків, – продовжував красень. – Тут узагалі кумедна ситуація вийшла. Виявляється, напередодні Сашко чув мою телефонну розмову з другом. Я радив йому боротися за своє кохання і сказав у слухавку: «Якщо любиш, не відпускай!» Цей малий Ромео, зрозумівши мої слова буквально, довів руку бідолашної Соні до посиніння.
Марія Степанівна вибухнула сміхом. Засоромлена Соня не могла підвести очей на молодшого брата, а Катя не зводила погляду зі старшого.
…Невдовзі пролунав дзвінок. Крізь шпарину в напіввідчинених дверях класу Катя та Дмитро, її новий знайомий, дивилися на молодших сестру і брата, які зацікавлено розглядали яскраві малюнки на сторінках абетки – однієї на двох.
– Після страшної трагедії, що сталася з нашими батьками, Сашко та бабуся в мене найдорожчі, – прошепотів хлопець.
…Удома, переодягнувшись, Катя зайшла до Мережі перевірити електронну пошту. Серце тьохнуло, коли нове повідомлення виявилось від Дмитра: «Дозволь тебе не відпускати». Рука потяглася за щоденником. Ще мить – і з’явився б окрилений новим почуттям запис. Натомість дівчина рвучко піднялась і затупотіла сходами вниз.
– Мамо, я, здається, закохалась! – поринула в рідні обійми.
– Доню, а я, здається, при надії.
І янголи десь поруч тихо затріпотіли крильми…
