Притчі 
– Приїздіть у відділок і забирайте! – почулося зі слухавки.
Мама трималася однією рукою за мобільний, а другою – за серце. Я схвильовано подивилася на неї:
– Щось зі Стефою?
За півгодини ми вже переминалися з ноги на ногу перед черговим слідчим, намагаючись з’ясувати, що залишилося від бідолашної Стефи і яким чином її спіткала доля жертви якогось зловмисника.
– Та вона не постраждала, – знизав плечима слідчий. – Навіть навпаки.
Раптом із темного приміщення з написом «Ізолятор» вийшла вона – Стефа. У своїй «парадній» чорній сукні та на підборах вона тримала в руках мій золотистий клатч, намагаючись ним прикрити шию з маминим гранатовим намистом, яке сама ж їй і подарувала на день народження. На Стефиному втомленому обличчі з учорашнім макіяжем сяяла усмішка, а руде волосся стирчало на всі боки.
– Оце так нічка! – сказала вона й хитро підморгнула слідчому.
Тоді ми дізналися, що вчора ввечері Стефа пішла до казино. Багато виграла, ще більше програла, посварилася з хаповитим круп’є і відгамселила «з біса нахабного» охоронця. Зрештою, її забрали у відділок до з’ясування всіх обставин, але так нічого путнього й не з’ясували, тож просто зателефонували нам, аби спекатися «халепи», яку сподівалися ніколи більше не бачити. Принаймні у відділку.
– Але на каву з коньяком заходьте, прошу! – помахала Стефа слідчому на прощання й вийшла з нами в ранкову свіжість іще сонного міста.
– Як ти могла таке втнути? – сердито допитувалася мама.
– Ой, дівчатка, я в казино не була сто років! Так закортіло! Хто ж його знав, що це якийсь генделик із рулеткою… Так, люба, – звернулася Стефа особисто до мене, – Джеймсом Бондом там навіть не пахло.
– А ти знаєш, як пахне Джеймс Бонд? – пожартувала я.
– Еге ж, – загадково усміхнулася Стефа.
Стефа ніколи не дозволяла мені називати її бабусею. Вона й на мамине «мама» часом не озивалася. «Хіба всім треба знати, хто ми одна одній, окрім найщиріших подруг?» – запитувала вона, намагаючись скласти губки качечкою для нашого спільного селфі. З такою «подругою» замість турботливої матері-бабусі нам часом було непереливки: ніяких тобі борщів-компотів, плетених шкарпеток і затишних посиденьок. Натомість ніхто не міг зайти в будь-які двері так легко чи насмішити нас так сильно, як це робила Стефа. А ще в Стефи була купа-купезна історій та ціла валіза старих фотографій і красивих листівок з усього світу.
Я захоплено роздивлялася ці скарби, слухаючи Стефині історії про фонтани й вілли Італії, пляжі й оливкові ферми Греції, гори і замки Німеччини; про романтичних залицяльників на кшталт італійського художника Енріко та німецького принца Генріха. Зі світлин на мене зверхньо дивилася юна білявка Стефа, схожа радше на зірку Голівуда, ніж на костюмерку провінційного радянського театру, яка невдало вийшла заміж за режисера-пияка. Мама жартувала, що Стефина валіза – також театральний реквізит, і не було в неї ніяких дивовижних мандрів, пригод і кавалерів. Мушу визнати, деякі історії Стефи були такими фантастичними, що я поступово почала вірити в них тільки наполовину, а згодом – геть перестала.
Коли нам зателефонували з лікарні, здавалося, що то просто чергова витівка Стефи чи якийсь жарт. Ми зайшли у величезну набиту людьми палату. Лікар поряд зі Стефиним ліжком мав вигляд стурбований і розгублений водночас. Тим часом пацієнтка сварилася на нас за те, що не принесли її косметичку, роздавала всім завдання й одночасно диктувала свої останні побажання заповзятливому агенту з ритуальних послуг. Зрештою, коли одного дня замість Стефи ми знайшли в лікарні зворушливо-дотепний прощальний лист із вказівкою, де слід забрати урну з її прахом, ми з мамою навіть не могли як слід віддатися горю. Навіть власну смерть Стефа перетворила на маленьку пригоду, ще й лишила мені завдання: розсипати по жменьці її праху в різних красивих місцях. Місцях з її листівок.
І от я стою посеред німецького замку Фазенері, що в Айхенцеллі, у залі принца Генріха Гессен-Кассельського, де виставлені його художні роботи. Виявляється, принц багато років прожив в Італії, де малював картини під псевдонімом Енріко д’Ассія. Один із портретів видається напрочуд знайомим: чарівна юна білявка дивиться на мене зі зверхньою усмішкою.
– Ох, Стефо, – зітхаю я, притискаючи до себе урну. – У нас із тобою ще стільки пригод!
