Притчі Постав запитання
Джоан Ф. Лафрейм (адаптація)
Мартин Лютер Кінг вказав нам добрий спосіб вирішення важливих і не дуже проблем, які є частиною нашого щоденного життя. Проповідуючи в 1967 році, Кінг говорив:
– Боягузтво ставить запитання: “Чи це безпечно?”; оптимізм запитує: “Чи це корисно?”; марнославство: “Чи це принесе мені популярність?”, а совість цікавиться: “Чи це правильно?”.
Можна ще запитати: “Чи є це виявом любові?”. Це не важко, але коли нам удасться сьогодні, завтра і кожного наступного дня робити те, що правильне і що є виявом любові, то ми будемо чинити згідно зі “золотим правилом”. Ми сприйматимемо інших так, як би ми хотіли, щоб сприймали нас.
Молитва біля порожнього крісла
Донька одного чоловіка попросила священика зі своєї парохії, щоб він помолився з її батьком. Прийшовши в дім, священик побачив, що хворий, опертий на двох подушках, лежить у ліжку, а біля нього стоїть порожнє крісло. Священик подумав, що чоловік чекає саме на нього.
– Я так розумію, ви очікували на мої відвідини? – запитав отець.
– Ні. Хто ви такі? – відповів хворий.
– Я – новий вікарій, – відказав священик. – Коли я побачив порожнє крісло, то подумав, що ви чекаєте саме на мене.
– О так, це крісло, – відізвався хворий. – Чи можете, отче, замкнути двері?
Здивований священик зробив так, як його попросили.
– Я ніколи нікому цього не говорив, навіть дочці, – промовив хворий. – Упродовж усього життя я не вмів і навіть не пробував молитися. Я чув, коли під час недільної Служби Божої священик говорив про молитву, але ніколи не брав собі це до уваги. Та один мій приятель сказав: “Джо, молитва – це розмова з Ісусом. Пропоную тобі сісти, поставити перед собою порожнє крісло та уявити, що на ньому сидить Ісус. У цьому немає нічого дивного, адже Ісус обіцяв, що завжди буде з нами. Говори з Ним і слухай Його так, як робиш це тепер зі мною”.
– Ось бачите, отче, – продовжував далі хворий, – я послухався поради, і мені настільки сподобалося, що роблю це тепер щодня. Але я повинен бути обережним. Якщо б моя дочка побачила, що я розмовляю з порожнім кріслом, вона або сама отримала б нервовий розлад, або мене відправила б до психіатра.
Священик був глибоко вражений розповіддю. Він заохочував хворого, щоб той і надалі відправляв свій щоденний молитовний ритуал. Отець помолився разом з ним і повернувся додому. Через два дні ввечері зателефонувала дочка і сказала, що її батько помер.
– Чи був спокій на обличчі, коли він помирав? – запитав священик.
– Так, отче, – відповіла дочка. – Коли близько чотирнадцятої години я виходила, він покликав мене до себе, розповів один зі своїх старих жартів і поцілував мене в щоку. Через годину я повернулася з магазину, а він уже помер. Але щось дивне відбулося. І навіть більш ніж дивне – просто незвичайне. Так виглядає, що татусь перед смертю впав, бо я застала його з головою на кріслі, яке стояло біля ліжка.
Пригадай собі гору!
Батько та його неповнолітній син завжди сперечалися про справи, на які часто батьки та діти мають різні погляди: уроки, друзів, час повернення додому, керування автомобілем. Здавалося, що батько і син одне одному не можуть нічого сказати, аби це не спричинило сварки. Врешті батько запропонував лише для двох подорож на гору, до якої було від них десь кількасот миль. Здивований син погодився.
Впродовж тижня мандрівники переправлялися через бурхливі потічки, підіймалися на скелі, пробиралися через густі чагарники, спали просто неба, а головне – спілкувалися, спілкувалися, спілкувалися… Вони почали розуміти один одного. Син побачив у подорожі не лише владного батька, а батько – не лише бунтівного сина. Вони пізнали справжніх людей із власними надіями, страхами та зацікавленнями. Похід на гору став подією, яка змінила життя кожного з них.
Вони продовжували сперечатися, але тепер це було по-іншому. Коли виникала проблема, хтось із них говорив: “Пригадай собі гору!” Звичайна гора стала для батька і сина вершиною досягнення. Те, що почалося як звичайна подорож, стало для них вершиною досвіду.
Молодість
Семюел Ульман (адаптація)
Молодість – це не період у житті, а стан розуму. Це не рум’яні щічки, червоні уста і пластичне тіло. Це воля, високі поривання й мрії, жвавість почуттів. Це свіжість глибоких джерел життя.
Молодість означає перевагу відваги над несміливістю прагнень, духа пригоди над любов’ю до вигоди. Інколи її більше в осіб після шістдесяти, аніж у двадцятилітніх юнаків. Ніхто не старіє лише через те, що швидко збігає час. Ми старіємо, коли відкидаємо свої ідеали. Прожиті літа можуть додати зморшок на нашому чолі, але коли ми відкинемо ентузіазм – морщиться наша душа. Турботи, страхи, брак віри в себе пригнічують серце та перетворюють дух у порох.
Чи нам шістдесят років, чи шістнадцять, у серці кожного з нас є здатність до надзвичайного. Невгамовний дитячий потяг до пізнання згодом принесе майбутнє та радість від гри, яка називається життям. Всередині наших сердець є щось подібне до радіостанції: доки вона приймає від людей і від Бога хвилі краси, надії, бадьорості, відваги та сили, доти ми почуваємося молодими.
Коли антени цієї станції зламані, а дух переповнений холодом цинізму та песимізму, тоді навіть у двадцятирічному віці приходить відчуття сірості. Однак якщо антени виставлені на частоту хвиль оптимізму, є надія, що можна померти молодим у віці вісімдесяти років.
Метальник зірок
Лорен Ейслен
Під час канікул Джед ходив на світанку на пляж, щоб устигнути помилуватися сходом сонця. Одного дня, сидячи на холодному піску, він спостерігав за збирачами мушель. Вони мали сумки, наповнені морськими зірками, крабами-пустельниками, морськими їжаками та шматками дерева, які викинули хвилі. Збирачі були конкурентами, вони штовхались і сварились. Кожен із них намагався знайти найкрасивіші рідкісні екземпляри.
Джед роздумував над тим, що побачив цього ранку. Він зрозумів, що багато людей мандрують життям як збирачі. Їх можна зустріти не лише на березі моря. Збирачі є в кожному місті та в кожному домі. Це люди, які хочуть контролювати щастя.
На наступний день, знову спостерігаючи за чудовим сходом сонця, Джед запримітив серед наполегливих збирачів самотнього чоловіка. Він ішов вздовж берега. Час від часу чоловік зупинявся, нахилявся, а потім щось жбурляв у бурхливі хвилі. Джед підійшов до нього і запитав, що той робить. Чоловік із загорілим лицем тихо відповів:
– Я метальник зірок!
Не зрозумівши, що він має на увазі, хлопець підійшов ближче, сподіваючись побачити плаского морського їжака чи мушлю. Хлопець сам неодноразово використовував їх для пускання “жабок” на воді. Тут чоловік впевненим, але обережним рухом підніс чергову морську зірку і кинув далеко в море.
– Може, виживе, якщо відплив буде досить сильним… – промовив задумано він.
Це людина, яка не була збирачем чи пасивним спостерігачем. Він вирішив утрутитися в життя, присвятив свій час морським зіркам, даючи їм ще один день, тиждень, рік, ще один шанс на життя. Джед, роздумуючи, повернувся до свого місця і тут побачив морську зірку. Він нахилився, підніс та вкинув її у хвилі.
Хлопець ще раз глянув на пляж і побачив на тлі легкої райдужної мли розбурханих хвиль старого “метальника зірок”, який викидав у море чергову морську зірку. Джед зрозумів його таємницю.
Його таємницею є мудрість, яку кожен із нас повинен зрозуміти і керуватися нею. У житті не можна бути ні збирачем, ані стороннім спостерігачем. Треба втручатися в життя і старатися щось до нього повернути.
Навіть не побачила торта
Джо Валкер
Сінді схвильовано поглянула на годинник, що висів у кухні на стіні. П’ять хвилин до півночі. “Вже незабаром будуть вдома”, – подумала, закінчуючи поливати торт шоколадом. Дванадцятирічна дівчина вперше в житті спробувала самостійно зробити торт і, чесно кажучи, в неї шедевру не вийшло. Тісто було… трохи недопечене, а глазур – гірка, ніби зовсім без цукру.
А крім цього, вражав вигляд кухні. Уявіть собі великий міксер, наповнений усім, що потрібно, щоб зробити тісто. Також різні мисочки, каструльки та інше начиння. Тепер уявіть собі ввімкнутий на максимальну потужність міксер, без покришки. Розумієте, про що йдеться?
Але Сінді про безлад не думала. Вона створила з муки та цукру справжнього фенікса, який виринав із кухонного безладу. Дівчинка не могла дочекатися, коли повернуться батьки. Їй так кортіло подарувати їм на річницю їхнього одруження торт власного приготування. Сінді вимкнула в кухні світло та піднесено чекала в темноті. Коли врешті вона побачила у вікні світло фар автомобіля, стала при вході.
Батьки намагалися тихенько увійти до хати, але дівчинка не могла цього дозволити. Вона раптово ввімкнула світло та тріумфально крикнула “Та-ра-ра!”. Театральним жестом Сінді вказала на кухонний стіл, де на захват батьків очікував перехилений шоколадний торт. Однак мама через безлад не замітила доньчиного сюрпризу.
– Поглянь тільки на цей балаган! – промовила вона. – Скільки разів я тобі казала, щоб ти прибирала за собою?
– Але, мамо, я тільки…
– Ти мусиш тут все прибрати. Я занадто втомлена, щоб за тобою пильнувати, – сказала мама. – А тому зробиш це завтра зранку.
– Люба, – лагідно втрутився батько Сінді, – поглянь на стіл.
– Бачу, там страшний балаган, – холодно сказала жінка. – Вся кухня виглядає, як після урагану. Я не можу на це спокійно дивитися!
Мати подалася нагору до своєї кімнати і гримнула за собою дверима.
Впродовж кількох хвилин Сінді та її батько стояли мовчки, не знаючи, що сказати. Нарешті Сінді поглянула на батька почервонілими, повними сліз очима.
– Навіть не побачила торта, – промовила вона.
На жаль, мама Сінді – не єдина матір, яка хвора на ситуаційну дерев’яну катаракту, яка полягає в неспроможності бачити ліс через дерева.
Час від часу ми сліпнемо, захоплені своїми справами, які помилково видаються в цю хвилину гіперважливими, хоча насправді воно не так. Брудне взуття, загублені гроші на шкільний обід, балаган на кухні створюють проблеми і, безсумнівно, обтяжують життя. Але що таке крихта болота на новому килимі порівняно з почуттям власної гідності дитини? Чи загублена гривня вартує більше, ніж почуття гідності молодої людини, яке тільки формується? Дотримання порядку на кухні важливе, але чи варто для цього жертвувати почуттями та добрими відносинами в родині?
Я не хочу цим сказати, що наші діти не повинні вчитися відповідальності за свої неправильні рішення. Беззаперечно, відповідальності треба вчити. Однак як батьки, ми не можемо забувати про те, що маємо вчити дітей, а не читати їм лекції. Це означає, що трапляються ситуації, коли ми справді маємо звертати увагу на безлад на кухні, але буває і так, коли нам треба побачити лише торт.
Ісус зосереджується на можливостях
Кажуть, що дехто бачить тільки саму проблему, а інші зосереджуються лише на можливостях. Це нагадує мені слова Чарльза Кумінгса: “Я живу з величезною надією на можливості, які приховані в речах, ситуаціях і людях”.
Поняття прихованих можливостей показує нам, яким способом Ісус дивиться на людей. Він бачить не тільки те, ким є людина, а й зосереджується також на тому, ким людина може стати. Він бачить майбутні приховані в ній можливості.
Оповідання про те, як Ісус вибрав апостолів, віддзеркалює Його вміння бачити потенціал окремих людей. Ісус поглянув на Петра й побачив у ньому не лише галилейського рибалку, але й людину, котра може стати скелею, на якій Христос збудує Свою Церкву. Ісус говорить нам: “Віддай Мені своє життя, і Я вчиню тебе таким, яким ти повинен бути”.
Про приховані можливості є така бувальщина. Вона розповідає про Михайла Ангела, який працював над великою безформною брилою граніту. Михайло відколупував шматки каменя за допомогою долота й молотка. До майстерні увійшов хлопець і запитав різьбяра, що він робить. Михайло Ангел відповів:
– Не бачиш? У цій скелі ув’язнений ангел. Я відколюю весь зайвий граніт, щоб звільнити його.
Отож Ісус – вчитель-ремісник, який бачить і вивільняє можливості, що приховані в кожному з нас: у чоловікові та жінці, хлопцеві та дівчині, у синові та дочці.
