Притчі Турбота
Лікар заклопотано схилив голову. Стан його пацієнта не покращувався. Уже десять днів лікування не давало жодного результату. Старенький не залишав лікарняного ліжка, здавалося, що, втомлений і зневірений, він втратив бажання змагатись за життя.
Наступного дня лікар був здивований. До старенького враз повернулась уся його енергія. Сидів, опертий на подушки, його обличчя знову набуло здорового вигляду.
– Що сталося? – запитав лікар. – Лише вчора ваш стан був просто розпачливий. Нині ж організм функціонує прекрасно! Чи міг би знати, що ж трапилось?
Старенький усміхнувся. Спокійно ствердив:
– Маєте рацію, лікарю. Дещо трапилось. Учора мене відвідав мій онук і сказав: “Дідусю, мусиш негайно повертатись додому, бо поламався мій велосипед”…
У будинку Спокійної Осени подейкували, що старша пані, трохи не сповна розуму, має дуже дивну звичку. Кожного вечора обіймає й цілує телевізор.
Асистент запитав стареньку, навіщо це робить?
– Диктор – єдина у світі особа, яка вітається зі мною ще й мені посміхається.
Дерево
В одній далекій країні росло дивовижне дерево. Ніхто не знав, скільки йому років. Говорили, що росло воно тут споконвіку. Чоловіки і жінки приходили до нього зі своїми проханнями. Навіть вовки в безмісячну ніч вили в бік цього дерева. Але ніхто не наважувався скуштувати його плодів. А плодів було безліч. Величезні й гарні на вигляд, вони важко звисали з обох гілок цього загадкового дерева.
Половина цих плодів була отруйною. Ніхто не відав, яка саме. Одна з гілок несла в собі життя, а друга смерть.
Настав у тому краї неврожайний рік. Люди потерпали від голоду. А дерево і далі було рясно вкрите плодами. Довколишні мешканці, розгублені й налякані, підходили до нього. Вони були голодні, та нікому не хотілось померти від отрути.
Одного дня чоловік, що був уже за крок від голодної смерті, став під правою гілкою, зірвав плід і з’їв його не роздумуючи. Потім, випроставшись, вдихнув на повні груди, впевнений і радісний.
Всі одразу кинулись під правий бік дерева й почали їсти солодкі життєдайні плоди.
Увечері мешканці цієї околиці зібрались на раду. Ліва частина дерева була не тільки непотрібною, але й небезпечною. Вирішили відрубати її при самій землі.
На світанку наступного дня люди знову вирушили за їжею, та на правій гілці не зайшли жодного плоду. Всі плоди опали додолу і зігнилі лежали в куряві. Птахи, що жили колись між зеленого віття, покинули свої домівки. Дерево вмерло за одну ніч.
Прийшли раби господаря і сказали йому: господарю, чи не добре насіння ти сіяв на полі твоїм? Звідки ж взявся кукіль? Він же сказав їм: людина-ворог це зробила. А раби сказали йому: чи не хочеш ти, щоб ми пішли і випололи його? Але він сказав: ні, бо, вибираючи кукіль, щоб ви не вирвали разом з ним і пшеницю. Залиште рости разом те і те до жнив; а в жнива я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв’яжіть його у снопи, щоб спалити; а пшеницю зберіть у житницю мою (Мф. 13:27-30).
Добро і зло таємниче переплітаються між собою. Жодна людина не може уникнути відповідальності за ту свободу, яку дав нам Господь.
Королівська подоба
Великий правитель Персії оголосив публічний конкурс серед митців своєї безмежної імперії. Визначив дуже високу суму на винагороду тому, кому вдасться якнайкраще відтворити подобу короля.
Першим прибув індус із прекрасними фарбами, таємницю кольорів яких знав тільки він, згодом вірменин, що привіз із собою спеціальний вапняний мінерал, а іще єгиптянин – із долотами, стамесками, а також прекрасними, унікальними брилами мармуру. Урешті, останнім з’явився грек, лише з мішечком дрібного порошку.
Вельможі зі свити короля обурювались, що грек збирався приступити до роботи з такими мінімальними засобами. Інші митці казали із сарказмом: “Що ж може витворити грек з цього мізерного мішечка порошку?”
Учасники конкурсу на довгі тижні були зачинені кожен в окремій кімнаті королівського палацу, щоб ніщо не заважало процесові творчості.
У призначений день король розпочав оглядати творіння майстрів. Захоплений прекрасним малярством індуса, мініатюрою в кольоровому мінералі вірменського майстра і різьбою єгиптянина.
Потім увійшов до зали, яку відвели грекові. Здалося, що той не зробив нічого: лише своїм дрібненьким порошком вирівняв, вичистив, довів до дзеркального глянцу мармурові стіни кімнати. Тож король, коли увійшов туди, був вражений своїм ідеальним відображенням.
Звичайно, конкурс виграв грек.
– Як можу покращити своє духовне життя? – Допитувався юнак у вчителя.
– Зроби із собою те, що скульптор робить зі статуєю коня: бере брилу мармуру й усуває з неї те, що не нагадую коня.
– Що хочеш тим сказати?
– Відкинь, мов ударом молотка, все те, чим ти не є: кожну думку, почуття, вчинок, застереження. Тільки так відкриєш той мистецький витвір, яким ти, безумовно, є, впізнаєш і руку твого Творця.
Шліфування щоденністю, різьблення терпінням і зусиллями – виявить твоє справжнє обличчя.
Нагадування
Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старенька жінка намагалась здолати її, не підіймаючи очей, безперестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляд на людей.
“Шмаркачі… П’яниці… Безсоромниця… Свиняче поріддя… Нероба …” – подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спокій у молитві.
Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було написано: “Я в селі”.
– Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П’єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які сказав, плачеш, згадуючи, що Мене розіп’яли, врешті йдеш спати… Не соромно тобі? Так ти Мене любиш? Ти називаєш це любов’ю? Вставай!
Підвівся негайно й , пропадаючи до стіп Його вигукнув:
– Вибач мені, Господи! Говори, і я буду виконувати.
– Візьми твою палицю, йди між людей, не бійся розмовляти з ними – наставляв Христос. Іди й скажи їм, що Я голодний, що стукаю у двері, простягую руку і кричу: християни любіть одне одного! (Н. Казанзакіс)
Очі
Молода мати готувала в кухні вечерю. Запланувала приготувати смажену картоплю і старалась, щоб страва, яка так смакувала дітворі, удалась на славу.
Найменше дитя – чотирирічний синочок – бавився у садочку. Повертався додому переповнений враженнями від прожитого дня. Йому кортіло чимшвидше поділитись всім тим із матусею. Бо ж стільки всього бачив, мав стільки нових занять! Усе це мусив якнайдетальніше розповісти неньці. Заклопотана мати, звичайно ж, не була уважною слухачкою. Відповіла коротко, одним словом, продовжуючи спокійно чистити картоплю.
Минуло п’ять хвилин. Дитя вчепилось за материнську спідницю й почало тягти з усіх сил. Жінка змушена була схилитись до синочка.
Хлопчик обійняв її своїми пухкенькими ручками й сказав:
– Мамо, слухай мене очима!
Слухати очима, це так, як сказати: “Ти важливий для мене”.
Усі важливі речі переказуємо очима.
* *
Молода жінка залишила своїй матері такого листа: “Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодильнику мій перший малюнок, у мене з’явилось бажання малювати.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, нагодувала кота-волоцюгу, я зрозуміла, що слід піклуватися про тварин.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціально для мене… Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилась, я теж повірила в існування Бога, з Яким завжди можна розмовляти.
Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зрозуміла, що любиш мене.
Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що часом стаються прикрі речі, але сльози допомагають.
Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалась, і я хотіла бути люб’язною й увічливою, як ти.
Коли ти думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.
Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила, тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити”.
Долоня
Чоловік, що переніс операцію на серці, ділився своїми враженнями.
У переддень хірургічного втручання до зали ввійшла прегарна медична сестра. Взяла його за руку, потиснула долоню й попрохала, щоб він відповів їй потиском.
– Послухайте мене уважно – далі мовила жінка – під час завтрашньої операції ви будете відділені від свого серця, і ваше життя підтримуватиме лише машина. Коли операцію на серці буде закінчено, свідомість повернеться до вас. Прокинетеся в залі реанімації, де вам слід залишатись без руху ще шість годин. Впродовж усього цього часу вам не можна поворухнутись, заговорити чи навіть розплющити очі. Це буде важко, бо коли опритомнієте, чутимете і розумітимете все, що відбувається навколо. Усі ці шість годин я сидітиму біля вас і триматиму вашу долоню, так, як оце роблю зараз. Залишусь біля вас, аж поки ви цілковито не повернетесь до свого нормального стану. Навіть коли беззахисність скує ваше серце, відчуєте мою долоню, і знатимете, що я не залишила вас.
– Усе відбувалось так, як і обіцяла сестра, – розповідав чоловік. – Прокинувся в повній свідомості, але робити нічого не міг, отоді сповна відчув, що таке повна безпомічність. З усім цим світом мене єднала лише жіноча долоня, що довгі години підбадьорливо стискала мою.
Утішитель, Дух Святий, Якого Ісус, відходячи, обіцяв Своїм друзям, робить так само – усе життя тримає нас за руку.
Віра
Через нестачу дощу поля висохли, і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знервовані люди напружено поглядали на небо, що нагадувало кобальтово-блакитний кристал.
Наступні тижні були ще спекотніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплина дощу.
На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласку дощу.
У визначений час майдан наповнився нетерплячими, але сповненими надії людей. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі здивуванням розглядав Біблії, хрести, ікони. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді.
На колінах вона тримала червону парасолю.
Молитися – це просити дощу, вірити – принести парасолю.
Знак
Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років. Якась жінка сіла біля нього. Перекинувшись кількома словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі, молодий чоловік несподівано мовив: “Я був два роки в ув’язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому”.
З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому.
Впродовж цих двох років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув’язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім’ю. Ще раз написав батькам, просив вибачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав.
Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство, і де мешкали його батьки.
У листи написав, що розуміє їх. Для того, щоб полегшити справу, попросив, щоб подали йому знак, який міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов’яжуть білу стрічку на яблуньку в їхньому садку. Коли ж знаку не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, залишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини.
Автобус наближався до пункту призначення, юнак нервував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став таким сильним, що боявся сам дивитись у вікно.
Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала:
– Поміняємось місцями. Я буду дивитись у вікно.
Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька будинків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила: “Поглянь! Поглянь! Дерево все обвішане білими стрічками!”
Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо.
Дуже схожі на людей, коли осуджуємо,
Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо.
Говоримо
Проповідник запізнювався. Сестри, які очікували на нього в монастирській каплиці, не знали, що й думати, коли, нарешті, подзвонили у двері.
Втомлений, заклопотаний проповідник вибачився перед настоятелькою: “Прикро мені, матінко, але я не встиг приготувати проповідь…”
“Це неважливо, – відповіла сердечно настоятелька, – прошу, отче, говоріть усе, що спаде на думку”.
Казати, усе, “що спаде на думку” – найпопулярніша мова світу. Мільярди слів щоденно ранять нас.
Здатність промовляти – великий дар. Щоб людина не говорила надто багато дурних слів Богові, Він дав їй десять пальців, щоб пам’ятала Його мудрі поради:
“Щоб перше слово було добре,
Щоб друге слово було правдиве,
Щоб третє слово було справедливе,
Щоб четверте слово було щире,
Щоб п’яте слово було відважне,
Щоб шосте слово було делікатне,
Щоб сьоме слово несло втіху,
Щоб восьме слово було лагідне,
Щоб дев’яте слово було сповнене поваги,
Щоб десяте слово було мудре.
Далі мовчи!”
Розмір
Молода жінка працювала в маленькому магазинчику одягу, розташованому на узбіччі. Однієї суботньої днини в магазин завітала дівчинка зі свинкою-скарбничкою й сказала, що хоче за свої заощадження купити подарунок для неньки на День Матері. Продавець допомогла їй видобути зі скарбнички монети і підтвердила, що їх цілком достатньо, щоб купити прекрасну блузку. Лише чи сподобається вона її матусі?
– Звичайно! Блузка чудова! – відповіла з ентузіазмом дівчинка.
– Який розмір носить твоя матуся? – запитала продавець.
– У неї ідеальний розмір! – сказала дівчинка.
Тож продавець продала їй блузку 42 розміру.
У понеділок дівчинка повернулась у магазин разом із мамою, щоб поміняти блузку: потрібен був 50 розмір.
Між ідеалом світу моди й ідеалом дитини існувала велика різниця!
Різниця в серці, переповненім любов’ю.
