Зустріч із Богом

ВІЙНА

– Мій товариш не повернувся з поля бою. Пане лейтенанте, дозвольте мені піти пошукати його, – сказав один солдат своєму лейтенанту.

– Забороняю, – відказав офіцер. – Не хочу, щоб ви ризикували своїм життям заради чоловіка, який уже, напевно, мертвий.

Солдат не послухав заборони і пішов, а через годину повернувся смертельно поранений, несучи тіло свого друга.

Офіцер був розлючений:

– Я ж говорив, що він уже мертвий! А тепер я втратив двох людей! Ну скажіть, чи варто було йти туди, щоб зараз приволокти труп?

А солдат, вмираючи, відповів:

– Звісно, що так, пане лейтенанте, коли я його знайшов, він був ще живий і зміг мені сказати: «Я був впевнений, що ти прийдеш».

Невідомий Автор

Друг – це той, хто приходить, коли пішли всі інші…

 

СКАЗАТИ «ЛЮБЛЮ»

На одному із занять, які я викладаю дорослим, недавно припустилася «непростимого». Я дала учням одне завдання. Воно звучало так: «Підійдіть наступного тижня до когось, кого ви любите, і скажіть йому про це. Це повинен бути хтось, кому ніколи раніше не говорили цих слів, або принаймні кому їх не казали вже тривалий час».

Завдання, на перший погляд, не дуже важке, якщо не взяти до уваги, що більшості чоловіків у цій групі понад 35 років і вони належать до покоління, яке навчали, що виявляти емоції – це «не по-чоловічому». Демонструвати почуття або плакати (не дай Боже) було неприйнятим. Тому це завдання для декого виявилося дуже складним.

На початку наступного заняття я спитала, чи хтось хоче поділитися тим, що відбулось, коли вони зізналися комусь у своїй любові. Я сподівалася, що добровольцем виявиться одна з жінок, як було майже завжди, але цього разу руку підняв один з чоловіків. Він виглядав дуже зворушеним і трохи враженим.

Чоловік підвівся (а зріст у нього був нічогенький) і став розповідати: «Деніс, минулого тижня я добряче розсердився на тебе, коли ти дала нам це завдання. Я не відчував, що можу сказати комусь ці слова; а крім того, подумав: “Хто ти така, щоб радити мені робити щось таке особисте?” Однак, коли я їхав автом додому, до мене заговорила моя совість. Вона мені сказала, що я точно знаю, кому мені потрібно сказати “люблю”.

П’ять років тому ми з батьком мали суперечку і так з того часу її не вирішили. Стали уникати один одного, зустрічалися лиш за крайньої необхідности, наприклад на Різдво чи з інших родинних нагод. І навіть тоді ми ледве обмінювалися словом.

Тому минулого вівторка, повернувшись додому, я переконав себе сказати батькові, що люблю його. Це дивно, але вже завдяки прийняттю цього рішення з моєї душі впав великий тягар.

Я прийшов додому і поспішив повідомити своїй дружині про те, що збирався зробити. Вона була вже в ліжку, але я її розбудив. Коли я розповів їй про свій намір, то вона не просто піднялась, а підскочила, обійняла мене і вперше за наше подружнє життя побачила мої сльози.

Ми не спали до півночі, пили каву і бесідували. Це було чудово! Я був у такому захопленні, що ледве заснув. Наступного дня я прокинувся рано-вранці у веселому настрої.

Я прийшов в офіс рано і мені вдалось за дві години зробити більше, ніж раніше робив за цілий день. О дев’ятій годині я зателефонував батькові і спитав, чи можна заїхати до нього після роботи.

Коли батько підійшов до телефону, я сказав йому: “Тату, чи можна мені тебе відвідати сьогодні ввечері після роботи? Мені треба тобі дещо сказати”. Батько відповів невдоволено: “А що тобі треба?” Я запевнив, що це не займе багато часу і він нарешті погодився. О 17.30 я був у батьків і дзвонив у двері, молячись, щоб їх відчинив батько.

Я боявся, що спасую, якщо відчинить мама, і скажу це їй замість того, щоб сказати татові. Але, на щастя, двері відчинив тато.

Я не марнував часу. Зробив крок і сказав: “Тату, я лиш прийшов тобі сказати, що люблю тебе”. Тато навіть на лиці змінився.

Його риси обличчя пом’якшились у мене на очах, здалося, що розгладились навіть зморшки, і він заплакав. Тато простягнув до мене руки, обійняв мене і сказав: “Я також тебе люблю, синку, але ніколи не міг тобі це сказати”.

Це був такий чудовим момент, що я не смів поворухнутись.

Мама підійшла до нас зі сльозами в очах. Я тільки помахав рукою в знак привітання і поцілував її. Ми з батьком ще раз обійнялись, а потім я пішов. Я вже давно не почував себе так чудово.

Однак, я не про це хочу сказати. Через два дні після цих відвідин у мого батька, що мав проблеми з серцем, але нічого мені не казав, стався серцевий напад. Він потрапив у лікарню без свідомости.

Не знаю, чи йому вдасться одужати. Та я маю до всіх вас послання: “Ніколи не чекайте нагоди, щоб зробити те, що, на вашу думку, зробити необхідно”.

Що сталося б, якби я чекав моменту, коли зможу йому це сказати?

Можливо, нагоди більше не буде!

Зважтесь зробити те, що необхідно, і зробіть це зараз!»

Невідомий Автор

ЗУСТРІЧ ІЗ БОГОМ

Бог нарешті вирішив виконати прохання одного побожного ремісника і призначив йому зустріч. Він-бо стільки разів і так ревно просив про неї!

– Чекатиму тебе завтра рівно о третій дня в каплиці на пагорбі. Приходь обов’язково.

Так наказав йому Господь.

Цілу ніч ремісник не зімкнув очей, переживаючи через зустріч з Богом і через страх заснути і запізнитись. Ще до світанку він став готуватися до подорожі, бо до каплиці, обраної Богом, було далеченько.

Краще прийти раніше і зачекати стільки, скільки буде потрібно, щоб не спізнитися на зустріч із Богом.

Він одягнув найкраще вбрання і рушив у дорогу.

Упродовж цілої подорожі ремісник підшуковував слова, які скаже Господу Богу.

За поворотом дороги він побачив селянина, віз якого застряг у болоті. Як той не старався і як не тягли воли, віз не зрушив з місця.

– Допоможіть мені, добродію, – сказав йому селянин, – можливо, з вашою допомогою мені вдасться його витягти.

– Я б із радістю, але боюся запізнитися на зустріч з Богом, Який мене покликав. Ви ж розумієте, я не можу змушувати Бога чекати. Крім того, допомагаючи вам, забрудню одяг, а я не хочу з’явитись перед Ним увесь брудний.

Він продовжив свій шлях і невдовзі зустрів купця, на якого напали розбійники, залишивши його напівживого на дорозі.

Ремісник боявся, що, затримавшись, аби допомогти нещасному, може запізнитися на зустріч із Богом. Крім того, якщо він надаватиме допомогу, поліція почне засипати його своїми запитаннями, і ситуація ускладниться настільки, що його самого можуть затримати до з’ясування обставин.

Тому він продовжив свій шлях, хоч і боляче було дивитись, як чоловік стікає кров’ю.

Уже було недалеко до тієї каплиці на пагорбі, де Бог призначив йому зустріч, коли, проходячи повз дуже бідну хатину, він зустрів жінку, яка невтішно плакала.

– У мене вмирає старший син, допоможіть, будь ласка. Підіть у сусіднє село і приведіть до мене лікаря.

– Я поспішаю на зустріч з Богом і не можу запізнитися, – виправдався чоловік і пішов далі.

У каплицю ремісник прибув за кілька годин до зустрічі. Байдуже, він трохи відпочине і приведе себе до ладу, щоб з’явитись охайним перед Богом, і потім пригадає свої слова і пропозиції. Спливали хвилини, він став усе більше нервувати.

Нарешті надійшов призначений час – третя година дня, потім третя і п’ять хвилин, чверть на четверту, пів четвертої, але жодного сліду присутности Бога.

Чоловік не розумів, як Бог може не дотримати власного слова. Уже й четверта година минула і він став подумувати про те, щоб піти, як раптом почув голос:

– Замість того, щоб чекати на тебе, Я вийшов тобі назустріч. Тричі Я звертався до тебе, але ти не впізнав Мене. Я був селянином з волами, побитим купцем і жінкою, з хворим сином.

Невідомий Автор

Наступна

Важкий хрест

МОРОЗИВО ДЛЯ ДУШІ Минулого тижня я повела своїх дітей до ресторану. Мій шестирічний син спитав, ... Читати далі

Попередня

Досконалість – у розмаїтті

СЬОГОДНІ ТИ, А ЗАВТРА Я Якось один дуже бідний хлопець (який ходив від помешкання до ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *