Притчі 
Сидячи навпочіпки в кутку ґанку, дядько Кирило човп молотком по вузлику з крейдою. Молоток глухо гупав, із брезентового вузлика здіймався клубками білий пил. Поволі осідав на цементну підлогу, вибілював дядькові чоботи й руки.
Час від часу дядько відривався від свого заняття, позирав у стару зелену каструлю з іржавими дірочками в тих місцях, де колись трималися вушка.
– От багато я хвугонув води, – між ударами молотком бідкався дядько. – От хвугонув! Не рощитав. І всьо.
– Що, не вистачить крейди? – непокоюсь я.
– Вистачить. Але рідке буде. І всьо… А треба, щоби густіше. Як на проізводстві роблять. І всьо…
– Ви що ж, робили і на… проізводстві? – сміюся.
– Робив, аякже. СМУ називається. І всьо… Строїтєльно-монтажне управлєніє перекладається. І всьо…
Дядько Кирило висипає потовчену крейду з вузлика в старе решето. Потому трусить решето в руках, і з нього на підстелену газету сиплеться біле крейдяне борошно. У решеті більші грудочки вибігають нагору, кістляво стукотять у дерев’яну обичайку, бігають туди-сюди.
– СМУ. І всьо, – посапує над решетом дядько Кирило й позирає в каструлю. – Хвугонув багато води. І всьо…
Відкладає вбік решето з нерозвитими грудочками, що не проскочили крізь дірки, піднімає за два краї газету, зробивши з неї жолобок, і висипає все в каструлю.
– Мішай, Колю, – каже мені. А сам присідає на табуретку, змайстровану ним же з десяток років тому – уже почорнілу й зачовгану, – дістає з кишені складену газету, одриває шматочок, насипає з пучки махорки і, повозькавши краєм газети по широкій нижній губі, скручує товсту цигарку.
– Махорочку тягнете? – озиваюсь від каструлі, помішуючи старою кописткою.
– Хе… Махорочка – це… знаєш… Ти сьогодні чув, щоб я кашляв?
– Ну, ніби…
– Ось бачиш, не чув. Бо я льлиш махорку курю. І всьо… Не те, що раніш: і «Шахтьорські», і «Подільські», і з хвільтром… А воно всьо і душить тоді. І всьо…
Іноді повз нас проходить мама – біжить до льоху чи в хлів, прогупує чобітьми батько – носить до хати то дошки, то цвяхи. Однак у розмову нашу вони не втручаються. Минають нас мовчки, навіть мовби ніяково.
– О, досить, досить! – дядько Кирило переймає мою руку з кописткою. – Готово. І всьо…
Він затоптує чоботом недопалок, бере обома руками каструлю за вінця – вуха ж обірвані – і несе поперед себе до хати.
– Зараз пошпаклюємо – і буде як дзеркальо. І всьо… – радісно проказує.
Голос дядька Кирила аж дзвенить у шибках, відлунює від стін, кожне слово відскакує від підлоги. А вона під нашими ногами – свіжа, пахуча, дзвінка. Нова підлога в нашій новій хаті. Рівнесенька!.. Тільки від самого краю, під грубкою, звідки починали настеляти, поміж кількома дошками темніють довгі шпари.
– Ет, – сердито тупає по них обчасами чобіт дядько Кирило. – Понаробляв майстер, мать би його…
– Може, то дошки такі, Кирюшо, – несміло озивається з порога мама. – Не треба було вам, Кирюшо, його зачіпати. Хай би вже там лампічив, як уміє..
– Як уміє!.. – спалахнув дядько Кирило. – Та я йому вже був би пику набив, якби не Степан он заступився.
– Та що ви, Кирюшо, – озивається й батько. – Ми ж самі його попросили до цеї підлоги, а тепер…
– А як самі, то що? Майстром назвався – роби як майстер! І всьо!..
Дядько Кирило сердито одвертається од моїх батька-матері, що стоять знічені на порозі, бере в руки саморобний дерев’яний шпатель.
– Тут нам небагато діля зосталося, Колю, – всміхається до мене. – Бери-но затикай ті шпари шпакльовкою. І всьо.
Тут, коло грубки, дядько Кирило починав настеляти підлогу разом із Терешком Притулою. Притула, як визнаний сільський майстер, командував, дядько йому підсобляв. Спершу, із самого рання, Терешкові помагав батько, що на цей день відпросився в завферми з роботи, але десь під обід з’явився дядько Кирило: «Пішов я на тракторний парк, понудився там, але після такого дощу хіба в поле влізеш? Давай, думаю, до Степана перескочу, якусь дошку-другу постружу чи цвяха заб’ю. І всьо…»
Допомагав дядько Кирило, аж поки дошки почали набивати на лаги. А потім батько з двору, а мама з кухні прибігли в кімнату ледве не на бійку. Дядько Кирило, з молотком у руці, схопив переляканого Терешка за барки і тряс його, як восени грушу. Насилу одірвали його від Притули.
Дядько Кирило, відпихаючи батька й матір, що заступали йому дорогу, кидався до майстра:
– Геть звідси! Щоб і духу твого не бульо! І всьо!
Як не схаменали його, як не благали – дядько Кирило таки вигнав Терешка з двору, кинув услід його старий саквояж з інструментом, що брязнувся просто в калюжу.
– Я сам настелю підльогу! І всьо! – збуджено сапав дядько. – Трохи Степан поможе, а там і з хльопців хто зі школьли прийде… І всьо… А цього… хальтурщика цього… Геть його!.. І всьо!..
Шпари коло грубки – то Притулина робота. За них і прогнав його дядько Кирило.
– Куди годиться така робота? – совістив його спершу. – Тут же трохи підстругать дошку, кльином притиснуть – і гольку не просунеш. І всьо… А то глянь, що в тебе виходить…
Терешко ніби й дослухався до дядька, однак робив своє: тулив дошку до дошки, як тулилося – аби хутчій.
– Ша, Кириле, ша, – примирливо й по-змовницьки всміхався.
– Хіба тобі не все одно? Це ж не в тебе вдома. А Степан… Хіба він у цьому тямить? Хіба знає, як воно треба?
Тут і не витримав дядько Кирило…
Зате ж тепер – ледь не танцює на підлозі!
– Як дзеркальо! Як на льоду! І всьо…
Дядько відсуває вбік, на нешпакльоване, каструлю, сам відступає до дверей і аж звідти милується своєю роботою.
– Готово на всі сто! І всьо!
Я теж не можу одірвати очей від рівненької, щільної, справді, як лід без переметів, підлоги, що з’явилася в нас нинішнього дня замість нерівно втоптаної земляної долівки.
Тато з мамою теж підступають до нас.
– Ну, це не Терешкова робота, – усміхаються вже вільніше, без ніяковості за оту прикрість із Притулою, що опинився за ворітьми.
– Хе, – вдоволено озирається на них дядько. – Це ще таке, – поблажливо махнув рукою. – Он у Льоньки Ставицького отакенний підваль під хатою – і то я настельив підльоту. Усі майстри повідмовлялися – і всьо… То він до мене прийшов: «Зроби, Кирилє». І Кирильо зробив! І всьо!
Мама кличе нас на ґанок вечеряти, але ми ніби й не чуємо. Стоїмо на порозі, милуємося підлогою. Чистою, дзвінкою. Як дзеркало!
