Притчі 
Ще зоддалік, із пагорба вгледів: мама бере воду з криниці. Аж болісно стислося серце, защеміло в грудях. І від маленької маминої постаті в теплій хустині й куфайці, із корбою у двох руках, і від чогось незбагненного, непевного, але тривожного.
Прискорюю крок, ставлю свою сумку біля хвіртки, просто в сніг, а сам стежкою спішу до криниці.
Мама вже витягла воду, повні відра стоять на обледенілій лавчині.
– Добрий день, мамо! – переступаю низький перелаз – намерзло з обох боків під ногами – і переймаю відра просто з маминих рук.
– Та я сама, – відмовляється мама. Голос у неї тихий, ледь хрипкуватий, але бадьорий. Однак не гамує він того тривожного передчуття, що спалахнуло в мені ще там, на пагорбі.
Біля хвіртки спиняюся збентежено. Сумку ж треба забрати, а в мене руки зайняті.
Мама схиляється над багажем моїм міським, і я квапливо ставлю одне відро на стежку.
– Ні-ні, мамо, то тяжке. Я сам. Краще вже відро беріть.
– То давай і друге. Хіба ж не донесу, чи мені вперше?
«Чи мені вперше!» Так гостро протинають моє серце мамині слова. Хапаю шкіряні ручки від сумки й заходжу на подвір’я весь перехняблений: важка сумка обтягує одну руку, перекошує мене, а в другій – відро. Проте йду отак, хоч і боюся посковзнутись, розілляти воду.
– А батько де? – на ходу озираюсь назад, до мами. І тієї ж миті зрозумілою стає тривога, що так раптово зайняла моє серце. Батько! Усе ж він ходить по воду, а це…
– У лікарні батько. Другий тиждень, як поклали.
– Що з ним? – боляче б’є звістка, надто ж отой «другий тиждень». І хотів же, збирався ще минулої п’ятниці додому приїхати, так ні: то взявся розетки у квартирі лагодити, а то вимикачі поміняв, поличку в комірчині збив…
– Прийшов якось із ферми – ледве ноги приволік, – бідкається мама. – Я йому руку до лоба – як вогнем обпекло. Усеньку ніч і кашляв, і жар його палив… Ранком насилу допровадила в лікарню. Одразу й поклали.
– А тепер як?
– Легше вже. Уколи ж дают, гірчичники ставлят, пилюлі якісь… Запалення, кажут…
– Чом же мені не дали знати? Написали б, чи що…
– Я знаю… Не думала, що так затягнеться надовго. Та й виглядала, що ти приїдеш…
– Ой, мамо, хотів приїхати на ті вихідні, але з тою квартирою… Ніяк до пуття не доведу – то одне, то інше…
– Ото ж і я так думала: у тебе свій клопіт, а ми вже якось… Ну, та ходімо до хати. Чого стоїмо?
У хаті, при порозі, на вішаку незвично порожньо: нема важкого батькового пальта, ні піджака, ні шапки. Примостилась на одному гачку мамина біленька хустинка в дрібненькі квіточки, на другому – старенька кофтина опустила вниз рукава.
– А в тебе як там? – питає мама, віднісши відро на кухню. – Як Наталка, діти?
Коротко й не зовсім охоче розказую про своє – що там за нас журитися, ми не пропадемо, а як тут вам, у селі?
– Дрова хоч іще є? Маєте чим топити?
– Є, – відгукується мама з кухні. Порається біля плити, що аж сюди, у прихожу, дихає теплом і смачними дражливими запахами.
– Ще є дрова ті, що ти нарубав, а тут знов… Не журись, люди не дадуть пропасти.
Мамин голос, уже зовсім повеселілий, поволі знімає з мого серця неспокій і гризоту.
Заходжу в кухню. На плиті парує сивими клубками великий баняк із картоплею в лушпинні – для свиней, поряд у невеличкому чавунчику булькає борщ під трохи зсунутою набік накривкою. А мама стоїть проти печі – вся в червоних відблисках вогню, шургає перед собою коцюбою на довгому ліщиновому держаку, до блиску витертому її руками ще відтоді, як сама щотижня пекла хліб.
– А я в печі ниньки запалила. Пиріжків хочу спекти – якраз Мариня Божукова з міста свіжих дріжджів привезла, то вділила трохи. Думаю, батькові в лікарню віднесу, та й ти, може, навідаєшся…
Витягла з печі обвуглену чорну коцюбу, поставила в куток, один за одним підхоплювала зі столу дечка з жовтавими – яйцем помащеними – пиріжками й на рогачеві спроваджувала їх у розжарену піч.
– Ой, із Кирилом я тут клопіт мала! – аж головою струснула, засміялася.
Ми вийшли з кухні, посідали – мама на ліжку, я на стільці коло столу.
– Саме перед цим, як мав заслабнути, привіз батько з лісу сухостій. Ясена десь надибав поваленого, то Петро Синишин приволік трактором. Притягли те дерево, та й кинули за городом, край дороги. Думав, поріже, а тут сталось таке, що в лікарню втрапив, то де там… Лежить та деревина під городом така величезна, що й дорогою проїхати заважає, треба аж під рів тиснутися. То Бережан, голова сільради, свариться, що проїзд загородили. А я що сама тій деревині зроблю?.. Аж це якось у середу… ні, у четвер… іду в лікарню до батька й коло школи Кирила стрічаю – на обід із роботи йшов. То й прошу вже його, щоб якось поміг із тим ясеном. Хоч би на кілька колод розрізати і прийняти з дороги. Тільки ж, кажу, як зі мною маєте пилкою муляти, то, може, чоловіка якого знайдете собі на пару… Сказала та й пішла собі до батька. Побула там трохи, може, із годину забарилася… Ой, почекай трохи, борщ уже доварюється, а там і пиріжки підоспіют…
– Нічого, нічого, я не голодний, – заспокоюю. – Розказуйте, що ж далі було.
– А тут ще таке вийшло, що й Пахом Ціхоцький притягнув трактором березу й теж коло нас кинув. Тільки туди далі, до Наскального. Було під своє обійстя підтягнути, так ні, під чужим городом лишив… Приходжу я додому з лікарні – чую, пилка диркотить. «Дружба». Я через город – Боже мій, а це Кирило з Дідуриком – і де він тільки пірвав його так хутко? – березу батають!.. Як наробила я крику, як напала на Кирила: «Та хто ж вас просив, кажу, та де ви на мою голову видерлися з пилкою свею. Пахом же хотів на шалівку цю березу пустити! Оце на мою голову помічники! Матінко моя!»
Але всміхалася мама, і я не знав, як бути від усмішки тої. Відомо ж: Пахом Ціхоцький – чоловік важкий, непоступливий, непросто з ним полагодити.
– Та я ж і гадки не мала, що той Кирило так хутко за роботу візьметься. Думаю, може, десь під вечір прийде чи завтра – і пішла собі безпечно. А він… Ну, та добре, що таки з головою різав: не пустив усе на дрова, з верхівки почав, а стовбур якраз лишився – тут і я наскочила.
По цих словах і я засміявся полегшено.
– Ну й дядько Кирило! Ну й натворив!.. А з ясеном же як – так і лишили?
– Ні, де ти бачив. Прогнала їх від берези, кричу: «Забирайтеся звідси! Не хочу вашої помочі!» Але вони таки не послухали мене – ще й нашого ясена порізали. До самого вечора барилися.
– А Пахом що ж?
– А йому що… Сміється. Вони ж берези не пошкодили, тільки порізали за наш щот… Правда, вчора забирав на пилораму, то кинув кілька кльоциків на город: «Візьми, каже, на дрова». Таке-то з тим Кирилом!..
* * *
До лікарні ми зібралися по обіді. Я взяв капроновий кошичок із пиріжками і сметаною, затушкованими теплою хустиною, щоби не вистигли на морозі, – рушаємо.
Не встигли замкнути хату – хвіртка гучно стукнула.
– О, іде… – оглянулась мама від дверей. – Промовка про вовка, а він уже тут.
– Добрий день, добрий день! – іще здалеку, від воріт, загукав дядько Кирило, усміхаючись своїми широкими губами, далеко вперед простягши обидві руки. – Куди ж ви зібральлися? До Степана, певно? Ото ж дивлюсь, що з кошиком. І всьо.
Згадавши мамину розповідь, я засміявся:
– То як це ви, дядьку Кириле, перевертів наробили із дровами?
– Е, бачиш, як вийшльо, – і собі всміхнувся дядько, підбив рукою з лоба шапку, і під нею забілів сивиною короткий чуб. – Мати злякальлась за ту березу Пахомову, та я… – дядько хитро примружив очі. – Хіба ж я такий, щоб ту березу порізать на дрова?
Посміялись ми трохи, та невдовзі заквапились – батько ж, мабуть, зачекався, та й пироги стигнуть.
– До Стьопи йдете? – знов перепитав дядько. – Привіт йому від мене. А ще скажіть, що я на пенсію виходжу. Ну, як виходжу? Через місяць буде вже поштарка пенсію приносити, але хіба я вдома без трактора всиджу? То скажіть Стьопі… Хай буде здоровий! І всьо!
