Притчі 
Виходила заміж тітка Софія.
Одного вечора мої тато й мама повдягались у святошне, причепурили мене, і ми втрьох вирушили з дому. Мама, врочиста і якась таємнича, несла рогозяного кошичка, прикритого білою пілкою, тато в одній руці тримав хлібину, теж загорнуту в хустину, другою ж легенько стискав мою долоню – щоб я, бува, не зашпортнувся в сутінках і не позбивав коліна. Було б мені тоді весілля.
Хоча, треба сказати, я не знав, чого ми йдемо до тітки Софії, отак прибравшись. Завше ж навідувались до неї у звичайній своїй вдяганці, просиджували там із годинку-другу за столом чи просто за балачками, а гарячої пори – помагали тітці на городі: садити картоплю, сапати чи копати. Іншого ж разу вона приходила з поміччю до нас. І хоч тітка Софія зовсім нам не родичка – з дитинства дружила з нашою мамою, то й понині так, – але я любив до неї ходити. Була ж бо вона привітна й весела, щоразу пригощала мене якоюсь лакиткою: пирогом, цукеркою, яблуком серед зими чи так чимось смачненьким. Та й син її – Петро, – хоч і старший від мене набагато, але зі мною кожен раз грався вигадливо й весело.
Петро та одчекрижений на пожовтілій фотокартці краєчок ліктя, за якого трималась ще молода, усміхнена тітка Софія – це й усе, що залишилося в неї від колишнього чоловіка, якого я ніколи не бачив. Як я збагнув з уривчастих маминих недомовок, вони зійшлися у Франції, коли їх із таборів німецьких звільнили американці. А потім, – ще й Петра на світі не було, – батько його (одрізаний на фотокартці) чомусь знову опинився в таборі, тільки вже аж у Сибіру.
…Коли ми ввійшли до тітчиної хати, там при яскравому світлі товпилося з півтора десятка чоловіків і жінок. Невдовзі всі розсілися за два столи, поставлених уздовж більшої кімнати й накритих білими скатерками.
Майже всі ці люди були не з нашого села. Угледів я між ними і хлопчика, мабуть, мого ровесника. Він увесь вечір вередував, пхинькав, і мене ставили йому в приклад. Проте я дуже червонів: не люблю, коли на мене звертають особливу увагу, та й за хлопчика було образливо – я ж то прийшов із дому, а він, як я збагнув, довго їхав поїздом, а потім автобусом, поки добрався до нашого села.
Примостившись між татком і мамою, я щось там їв, найбільше ж тягнувся до келишка із ситром і все приглядався до чужих дядьків. Один із них, як мені покрадьки на вухо шепнула мама, буде чоловіком тітки Софії. Який саме – я не второпав, бо мама лиш легенько в той бік головою кивнула. Але на кого саме?
Знаю, що на весіллі молодий сидить поруч із молодою, що на лацкан його піджака пришпилюють білу капронову квітку з довгими кінцями теж білої стрічки. Тут серед чоловіків нікого не було з білою квіткою, та й тітка Софія – рум’янощока, веселоока, у білій вишиваній блузці й без вельона, але гарна, як справжня молода, більше подавала на стіл, припрошуючи гостей, ніж сиділа за ним.
Так я й пішов із тітчиної хати, не вгадавши її чоловіка. Тато з мамою вже дорогою назад намагалися розтлумачити мені, який же він із себе, щоб я пригадав його з-поміж усіх, однак їхні пояснення до мене не доходили. Та й не дуже я вдумувався, бо вже хотів спати.
Зрозумів лише, що тітчиного чоловіка звали смішним, якимсь старомодним ім’ям – Кирило. Такого імені в нашому селі не мала жодна людина.
Майстерний КІР
У нашій старій тіснуватій хатині з’явилися нові меблі: тонконогий ошатний стіл, дві легенькі табуретки, довга лава з гарною спинкою й тумбочка для посуду. І всі гарні такі, з рівненькими кантами, із жовтим блиском від лаку. Ми з Митьком – моїм старшим братом – безперестанку совгали по слизькому столі руками, по черзі всідалися то на одну, то на другу табуретку, переставляли їх із місця на місце, всуваючи руки в маленький проріз посередині сидіння, відчиняли й зачиняли дверцята тумбочки, в яку мама вже поскладала посуд, торбинки з різними крупами та інше кухонне начиння, що досі тиснулося в запічку й на ослоні коло печі. На що вже стриманий Олег – наш із Митьком ще старший брат, – та й він кілька разів умощувавсь на лаву й пересідав по ній уздовж, ніби прикидав, скільки ж людей уміститься на ній. Ну, мабуть, чоловік із десять.
Я не міг повірити, що все це: стіл, табуретки, тумбочку, лаву, – зроблено не на якійсь фабриці, де, мабуть же, з усім справляються машини й верстати, а змайстровано руками нового чоловіка тітки Софії – дядька Кирила. Як він так уміє? Був же звичайним собі чоловіком, яких багато в нашому селі, відрізнявся від усіх хіба що ім’ям та якоюсь чудернацькою мовою. Здавалось, що язик у його роті причеплений трохи не так, як у всіх, чогось він мовби прилипає до верхніх дядькових зубів, і від того дядько неначе прицмокує й у нього виходить «льопата», «хльопці», «тольока», «горілька»… А ще закінчував дядько дієслова на «ть»: не «сидіти», а «сидіть», не «ходити», а «ходить»… Лише згодом, ген-ген через скільки років, я збагнув, що це звичайна собі полтавська говірка. А дядько ж приїхав аж із Полтавщини!
А ще дядько Кирило дуже любив повторювати «і всьо».
– Ми із моєю Сохвійкою хоч і не розписалілься, але хвактічеськи вона моя законна дружина. І всьо…
– Нашому Петі лішильося вчитися один рік. Потім піде на слюжбу в армію. І всьо…
– Я роблю на тракторі, але я ще і зварщик. І всьо…
Справді, дядько Кирило виявився майстром на всі руки: і механізатор, і столяр, і електрозварник, і токар…
Пам’ятаю, одного разу батько приїхав із ферми раніше, аніж завжди.
– Що, вже справився так хутко? – подивувалася мама. Батько ж на фермі їздовим, то поки накосить одну фуру, поки ще одну, поки гній вивезе… А ниньки…
– А ниньки нам пощастило, – вдоволено каже батько. – Кір накосив конюшини на всю ферму!
А хто такий отой Кір? Звісно хто – Кирило! Ласкаво так: Кирило, Кирюша, Кір… Так я собі міркував…
А тут що не день, то батько того Кіра прихвалює. Ну, думаю, оце то дядько Кирило!.. Скрізь він управляється! На всю ферму корму накошує! Не руками, звісно, як батько та інші їздові, – трактором, але ж спробуй на стільки худоби… Митько Дикунець теж ніби щось там косить своїм трактором, але не чути про нього ніде і слова – все Кір та Кір… Ні, що не кажіть, а дядько Кирило – ціла знахідка для села. Молодчина ж тітка Софія, що з такої далекої Полтавщини до нас його переманила.
…Я вже ходив до школи, у клас, мабуть, п’ятий, коли дізнався, що означає «КИР» – «Кормовой измельчитель растений». Я довго не міг із цим примиритись. Невже то не дядько Кирило накошував стільки фуражу?
