Притчі Наша А-Бе-Бе посадила Стефка за свій стіл, сама ж, поважно тримаючи воронячу голівку, пояснила, що розмова з «носієм» і визначить, а чи з’явиться в наших залікових книжках оте жадане «зарах.» («зараховано»). Якщо ж у когось цього не станеться, то складати залік доведеться безпосередньо з нею, а не з «носієм».
Стефко, цей лакмусовий папірець наших знань, тим часом із-за скелець окулярів із цікавістю розглядав нас.
Погляди наші зустрілися, я всміхнулася йому, він аж засіяв, і тільки-но А-Бе-Бе надала йому слово, Стефко зразу озвався до мене. Англійською мовою, звісно, – він же ж її «носій»:
– Ти мене пам’ятаєш?
– Звичайно ж. Як твої справи, Стефку?
– Добре. Тепер я вже тут. Буду у вашому інституті вільним слухачем.
Усі, зокрема й А-Бе-Бе, повитріщались на нас і нічого не могли второпати. Звісно ж, не через те, що ми розмовляли англійською, – а що повелися так запанібрата, ніби ми – не студентка і «носій» – отой папірець чи, як тепер кажуть, модератор, а… А далі подумати мав право уже кожен сам.
А-Бе-Бе аж ротом зіпала, як жовтодзьобе пташа на приліт старої ворони, але, мабуть, не здобулась на сміливість, аби свого поважного (закордонного!) помічника, рідкісну в нас особу – «носія»! – переключити з мене на інших.
Забувши всі образи, я вирішила її пощадити, як то кажуть, відійти в тінь, і вказала Стефкові на Риту, що аж підскакувала на стільці коло мене:
– А ось і Рита – вона була тоді зі мною.
Стефко примружив очі на мою подругу-землячку, але знову перевів погляд на мене:
– Та ні, я пам’ятаю лише тебе!
Так за нашими зі Стефком балачками проминула майже вся півпара. Навіть Аїда Болеславівна забула про мою найголовнішу ваду й жодного разу не шпигнула мене нікудишньою вимовою. Більше того, мою заліковку першою взяла до рук, аби поставити оте «зарах.». Уся група дістала те саме, і поза спиною А-Бе-Бе дівчата підморгували мені й посилали пальцями «о’кей».
Так я стала героїнею заліку.
Так я довела А-Бе-Бе свої знання – блискучі знання! – з англійської мови.
Та це було далеко не все.
