Притчі Наступного дня А-Бе-Бе ввела в авдиторію «справжнього носія». Угледівши його, я мало не зареготала. Глянула на Риту – вона мов остовпіла!
Отакої! Ще раз отакої!
Поки всі вставали на знак вітання, поки всідалися, у пам’яті моїй закрутився мовби якийсь калейдоскоп: високі сірі стіни древньої фортеці, зелені весняні пагорби довкола, юрби людей – у козацьких строях, у народному й сучасному одязі, курені з іще свіжого пруття і ятки з горами їстівного, співи й танці, шабельні ігри-бої сучасних «рицарів» (Ах, якби ж іще – лицарів!)…
Потім – жовтий диск вранішнього сонця в проймі бійниці, залишки ночі в закутках фортечного двориська й ось цей «носій» – посинілий від холоду, зіщулений, із сонними очима за скельцями окулярів – над згасаючим кострищем…
Це ж минулої весни, ще ми були на третьому курсі, на факультеті оголосили: у суботу профком організовує поїздку в Хотин, на лицарський турнір у фортеці, отож хто бажає – записуйтесь. Ми з Ритою подумали: а чому б і ні?
Коли вранці прийшли до інституту, з’ясувалося, що з філфаку виявили бажання їхати на екскурсію дві групи (не подумайте, що академічні): група хлопців з усіх курсів – їх у нас близько десятка на весь факультет, і група дівчат у кількості… двох. Тобто я й Маргарита. Усі інші, мабуть, вирішили краще відіспатись: від’їзд призначили на дев’яту.
На святі ми всі трималися факультетом: я і Рита скрізь ходили, заглядали й розглядали разом із хлопцями. Тим усе так сподобалось, що вирішили зостатись іще на один день. Просили залишитись і нас, але з’ясувалося, що в них лише один намет для ночівлі. Ми сіли в автобус, що привіз нас у Хотин, і поїхали «додому», до Кам’янця. На прощання хлопці просили-благали нас приїхати ще завтра – не задля свята, а заради них: горілка в запасах залишилась, а на закуску нічого нема, у кишенях теж порожньо, тож «привезіть хоч щось поїсти».
І дорогою назад, і вже в гуртожитку, доки не полягали спати, ми думали-гадали одне: їхати чи ні?
«Ні, Рито, треба їхати, – сказала врешті я. – Вони ж так просили… Подумай сама: вранці прокидаються, попереду цілий день, а вони голодні… Купимо їм хоч щось і повеземо».
Із десятком булочок і кілограмом не дуже дорогої ковбаси ми й поїхали. Цього разу вже рейсовим автобусом.
Коли ми зайшли у фортецю, на її подвір’ї побачили дивовижну картину: у двох наметах – яскравому помаранчевому, лискучому проти вранішнього сонця, з туго напнутими сторонами й дашком, і в брудно-зеленому, пожмаканому, перекошеному-кривобокому, як снопи-околоти, лежали наші хлопці-філолухи і хропіли на всі заставки, а між цими двома наметами, при згасаючому вогнищі, з якого вився лиш легенький димок, сидів невідомий молодик – синій, скоцюрблений від холоду, змучений і нещасний на вигляд, у перекошених на носі окулярах.
– Що це тут робиться? – спитали ми його.
– Бачите самі – хлопці сплять, – кволо, мабуть, аби не затратити бодай одної калорії з решток тепла в тілі, кивнув на один і другий бік той нещасний.
– А ти що – за сторожа?
Ми присіли коло нього напочіпки, і він підсунув до себе великий футляр, видно, з неабияким фотоапаратом – чи то давав нам коло себе місце, чи остерігався нас.
– Ні, я не є сторож, – відповів хлопець, коли ми справді посідали на землю, не дуже й холодну з ночі – вогнище ж горіло. – Бачите, це є мій намет, – знову ледь здобувся на кивок у бік помаранчевого красеня, і голос його затремтів – мабуть, від образи, – але для мене там уже не вистачило місця.
Говорив цей сторож якоюсь ламаною українською мовою, так, що важко було зразу второпати, що ж він кигиче.
– Хто ж ти, такий бідненький, – спитала я, – що мучишся тут цілу ніч та ще й так погано говориш?
– А я є з Канади, канадійський українець. Називаюся Стефаном.
І мовив це все він так довірливо, по-дитячому щиро, що мені й від вигляду його, і від голосу вщерть жалібного захотілося пригорнути цього нещасного, всіма нашими «олухами» ображеного, притулити до себе, до своїх високих і – я знаю – гарячих грудей, ніжно погладити по нестриженій голові, а може, і зняти окуляри й поцілувати в лоб – десь над переніссям…
Та все ж я себе стримала. І поки хлопці досипали свою ніч, ми розбалакалися зі Стефаном. Виявляється, дідусь і бабуся його – з Галичини, виїхали до Канади на початку двадцятих років. Батьки, а згодом і він уже народилися за океаном, українську мову вивчали тільки в недільних школах, отож він, щойно Україна проголосила державну незалежність, вирішив підвищити свої знання і вміння з рідної мови в україномовному середовищі. Тепер живе в Чернівцях, як вільний слухач ходить до університету на заняття з мови. А щоби час віддавати не лише мові, то фотографує – бо ж співпрацює з журналами й газетами канадськими, то матиме що запропонувати їм після повернення додому.
Потім були гучні позіхи і хрусткі потягання наших «олухів», спільний сніданок із гарячим чаєм, пропахлим димом (на тому вогнищі, підживленому всяким труском, і заварили ми його з Ритою, позичивши каструлю з водою в ближній хаті), всілякі пригоди в час оновленого свята – багато розказувати…
Головне ж – ось він, Стефко з Чернівців і Канади, просто перед нами, в інститутській авдиторії. І не так собі, а як «справжній носій» англійської мови, знахідка Аїди Болеславівни.
