Притчі 
Із дому витягнув мене Юрко Зозуляк.
Годі скніти! Усі канікули так-о просидів. Подумаєш, знайшлася… Таких знаєш скільки є?!
Та мовчав би ти, Юрку… Розумієш, таких… більше нема.
Юрко дивиться на мене з недовірою. У відповідь я кволо всміхаюся. Здається, саме так дорослі всміхаються дітям, які ще зовсім нічого не розуміють у житті. Мій товариш і сусід лиш на рік молодший од мене, але ця різниця мені бачиться зараз чималенькою.
До клубу вперше йду після того вечора, коли стояв за кущами бузку. Якийсь тиждень тому це було. А здається…
Іду й боюся: ану ж зустріну Раду. Іду – і ледве не молюсь: коли б то зустріти Раду! Ще зовсім недавно, коли я завидна із криниці воду носив, холодний вітер шугав поміж хатами, дерева розпачливо хитали безлистими кронами. А тепер усе раптом стихло, ніби причаїлося. Тільки перед очима в темряві наче щось пролітає, змигує проти світла.
– Та це ж сніг! – вигукує Юрко.
Перший сніг! Нарешті! Хай сипле дужче, замітає хутчій. Усе-усе! Щоби навколо було чисто, біло, незаймано.
Сніжинки – великі, лапаті – поволі, неквапом падають долі. У калюжах одразу тануть, однак траву спритно запинають білою поволокою, на яку шкода й ставати.
Гарно, просто чудесно сипле перший сніг! Як же не всміхнутись, не порадіти отакій переміні в природі?
Так ми з Юрком і відчиняємо двері клубу – усміхнені, веселі.
Відчиняємо оті рипливі, на пружині, двері – у фойє нікого. А просто перед нами, у дерев’яному вестибюльчику…
Радислава!
– Привіт! – гукаю здивовано й радо. Якось і забув, що стільки днів страждав, що всі канікули прощався й не міг, не зумів попрощатися з нею.
– Привіт! – усміхається. Ніби вчора ми бачились, ніби не було ніякого Ратушняка. – Де ти пропадав?
– Пропадав?! – пригадую раптом усе, і голос мій починає зрадливо тремтіти. – На твоєму місці… я про це…
– На твоєму місці, на твоєму місці!.. – перебила вона. – Мені пора на роботу, у мене чергування в лікарні. І на твоєму місці…
– Мовчи, мовчи! – знову нестримна, незбагненна радість охопила мене. – Я добре знаю, що робити на моєму місці. Ходімо, я тебе проведу.
Сніг надворі сиплеться й сиплеться згори. Густо, з якимсь веселим поквапом. Усе-усе навколо біле. Невже зима?
– Зима! – ніби у відповідь на мої думки озивається Рада.
Крізь густий білий сніг я ловлю її докірливий погляд, чую її слова. І слова ті, мов сніг на траву, лагідно лягають на моє зболіле за ці дні серце. Ну як же я справді забув?! Як же я сам не дотумкав, що Микола – родич, близький родич Карменних! Через те й навідався до них того першого вечора…
– Ось і привів мене до клубу. А ти… Навіть не підійшов!
Ох і смішний же я, ох і смішний! Вона ж тут, поруч зі мною. Вона щовечора терпляче виглядала мене в клубі, і ось ми разом, удвох, ідемо на її нічне чергування…
Піднімаю вгору палахке лице. Сніг засліплює очі, летить просто в обличчя – я ж тільки усміхаюсь.
Знову, вкотре вже я думаю про ту дивовижну течію Гольфстрім. І про Радиславу. Мов ота далека океанська течія, принесла вона в моє життя такі гарячі, такі бурхливі, живлющі сили. Бо де ж узялося це тепло в серці моєму зараз, наприкінці такої довгої, холодної, аж чорної від безупинних дощів осені, на початку такої білої-білої зими?!
