Притчі 
ДОПОМОГА ПРИХОДИТЬ З НЕБА
Хоч скелелазіння по Альпах – річ чудова, та воно також і небезпечне. Послухаймо, що розповідає рятівник Жан-Жак Молларе.
Ця історія трапилася у місцевості Шамонікс 25 травня о 8 годині вечора. У такий час рятівники вечеряють. Балконні двері були широко відчинені, і через них проглядало важке й обвисле небо. На півдні долину загороджувала справжня стіна свинцевих хмар, що зачепилися за модрини. Дуже високо молочна завіса поволі поглинала вершини і темно-синє небо сутінок. Насувалася гроза. Вітер ущух. Лише декілька коротких поривів то там, то тут стрясали молодими деревами. Дивна тиша у природі ще більше, ніж блискавка, віщувала бурю.
Пролунав телефонний дзвінок:
– Телефонують зі стоянки Гран-Мюле!
Охоронець чітко і швидко пояснив:
– Один німецький альпініст упав в ущелину в районі Петі-Плато; він повис головою униз за кілька метрів над проваллям; його тримають лижі приблизно з 16.30. Тривогу підняв його знесилений товариш. Чи ви можете втрутитися?
– О цій порі? Коли таке небо і наближається ніч, це схоже на безумство!
Цей німець уже понад три години висів головою униз над ущелиною, глибиною 3600 м! Був тільки один вихід: гелікоптер. Утім насувалася гроза і надходила ніч. Пілот не захоче здійнятися у повітря. Гелікоптер був аж в Аннесі, за сто кілометрів звідси. Та годі роздумувати. Треба діяти.
Я зателефонував до пілота.
– Алло! Жан-Франсуа? Чи ви можете терміново прибути в Шамонікс для невідкладного порятунку?
– О цій годині?! Беручи до уваги бурю, яка знялася над Аннесі? Та це божевілля!
– Послухайте, у Петі-Плато один юнак повис головою вниз в ущелині. Це питання життя та смерті.
– Гаразд, я постараюся знайти якогось механіка і прибути, незважаючи на грозу. Чекайте на мене біля ковзанки.
Була 20.30. Гроза насувалася все ближче. Надворі впали сутінки, гори й небо змішалися в тривожних сірих тонах.
На ринковій площі, біля ковзанки, нас було троє, усі з необхідним спорядженням: лижі, сани, начільні ліхтарі, лижні палиці й шипи, теплий одяг, мотузки… Найстарший серед нас на ім’я Клеман розважав уголос:
– Гелікоптер нізащо не зможе прилетіти! А якщо прилетить, то не зможе здійнятися у повітря, вже надто темно! Все пропало! А пішки нам знадобиться щонайменше п’ять годин, усе пропало!
І все ж він прилетів. На рівні з дахами гелікоптер виринув з нічної пітьми. Через тридцять секунд після цього він уже доставляв нас до незнайомця. Цей політ у сутінках був зовсім не веселий.
Гелікоптер ніяк не міг набрати необхідну висоту, він був завантажений; йому ледве вдавалося піднятися у цьому важкому і теплому повітрі. Він зробив декілька кіл, як великий птах. Марсьяль, Клеман і я подивилися на квартал “Паломників», на будинок, у якому були наші сім’ї. Наші дружини, без сумніву, стояли на балконі. І цього вечора їм товаришуватиме тільки тривога!
20.55: ми наблизились, але видимість була практично нульова. Сіре нічне небо і сірий сніг злилися; на землі не було видно жодного орієнтира, окрім чорної плями, до якої прямувала машина. Посадка буде м’якою. Ось вона! Згадана чорна пляма – це широка чорна паща ущелини.
«Праворуч! Праворуч!» Нарешті! Приземлилися! Ми стрибаємо у сніг. Гелікоптер відлетів; він пірнув у долину і його вмить поглинула пітьма.
Ми зв’язуємося мотузкою, взуваємо лижі і прямуємо до ущелини! Наш шлях повинен бути позначений лижною палицею і мотузкою.
Навколо суцільна пітьма, насувається гроза. Після скаженого півгодинного бігу світло мого начільного ліхтаря натрапляє на позначену лижну палицю.
Німецький альпініст перебуває у неймовірному положенні, він упав з висоти лише трьох-чотирьох метрів, але голова у нього справді внизу. Його тримає ремінь безпеки його ж лижі, і вона притиснута його наплічником. Він щось говорить і ледь ворушиться.
Марсьяль мене страхує, Клеман підсвічує, і я потрохи спускаюся в ущелину. Мені вдається зав’язати вузол навколо щиколотки бідолахи. Я вигукую: «Страхуй, Клемане!»
Я спускаюся трохи нижче і намагаюся забрати наплічник, якусь мить я докладаю всіх зусиль, і ось наплічник у моїх руках. Звільнений, німець опускається ще на добрий метр, але Клеман і мотузка тримають його.
Ось наш німець повис за ногу; його тіло злегка похитується над пітьмою. Яке видовище! Я піднімаюся і, прилігши на край ущелини, направляю мотузку, яку інші тягнуть з несамовитою силою. Раптом появляється чоловік: першими – ноги, а далі бачимо і його обличчя. Воно далеко не прекрасне.
Витріщені очі, обличчя таке червоне, що неможливо описати. Він цокотить зубами і тремтить від холоду! Але він живий, неушкоджений, врятований! Перемога!
Ми не можемо втерпіти і повідомляємо про новину тим, хто внизу. На годиннику 21.30. Відважний нічний політ не був намарно. Чоловіка загорнули у теплий одяг і прив’язали до саней; привезли його на стоянку Гран-Мюле.
Під час цієї небезпечної подорожі гроза загороджувала нам дорогу, нам не вдалося уникнути бурі і бридкої погоди зі снігом. О другій ночі ми прибули в укриття у Гран-Мюле. Охоронець Джованні вже чекав на нас; він приготував царську трапезу, до якої подав вино божоле!
О шостій ранку наступного дня небо прояснилося. Ми з нашим пораненим на даху стоянки. У нього тільки вивих. Його обличчя набрало більш-менш нормального відтінку. Наспів гелікоптер. Через декілька хвилин він уже буде в лікарні в Шамонікс.
* * *
У Діяннях Апостолів розповідається про самарян, яких відвідали Петро та Іван; для них також порятунок прийшов із неба. Сказано, що на них зійшов Святий Дух. Це і є Миропомазання.
