Притчі 
Два приятелі, два Олеги, обидва – круглі сироти. Вчилися відмінно в школі. Були мрійниками. Про це свідчило їхнє бажання продовжити освіту – обидва подали документи в найпрестижніший Львівський (тоді ще) медінститут, та ще й на лікувальний факультет. І, о диво, на іспитах одержали гарні оцінки. Та коли глянули на списки абітурієнтів, які вступили, побачили, що обом бракувало для зарахування по пів бала.
У деканаті запропонували подати документи на платну форму. Що робити? Близьких немає, далека родина – не з багатих. Візит до ректора дав надію: обіцяв, що за перший рік навчання платитимуть, а якщо закінчать на «відмінно», то матимуть змогу перевестися на державну форму. Дуже хотіли вчитися. Ублагали далеких родичів оплатити перший рік навчання. Щоб оплачувати житло, підробляли різними способами. Вчилися, багато читали, знали, що від того, як закінчать рік, залежить їхнє майбутнє. Родина вже нічим не зможе допомогти. Вирізнялися своїм завзяттям, дивували викладачів неймовірним прагненням знань. Хоч це вимагало багато зусиль, але рік закінчили на «відмінно».
У деканаті нічого не знали про обіцянку ректора. Хлопці записалися на особистий прийом. Вірили, що ректор – людина слова. Самі такими були. Ректор пам’ятав обіцянку (чи вдав, що пам’ятає), але сказав, що, на жаль, нема кого відрахувати за неуспішність. Отже, вихід один – платити далі. Хлопці зовсім зневірилися. Де взяти гроші? Чому ректор не дотримав слова?
Як два Олеги знайшли Доброчинний фонд святого Володимира в невеличкому підвалі? Як сталося, що ми саме були там, вислухали їх і перейнялись їхнім прагненням знань і сирітською долею? Все це ми зрозуміли згодом, коли стали знаряддям Господніх планів для цих добрих дітей, які фактично стали дітьми нашої спільноти.
Найперше ми звернулися до ректора з листом-проханням. Нам здавалося, що неможливо не дотримати слова, даного сироті. Ректор був дещо розгублений нашою щирістю, бойовим донкіхотським духом, наївним листом від маловідомої християнської організації. Він похвалився, що його батько був священиком, що будує каплицю для студентів, але, на жаль, не може нікого зі студентів бюджетного денного стаціонару відрахувати, щоби, натомість, прийняти хлопців.
Із сумом ми розповіли Олегам про наш візит. Щоп’ятниці в нашій спільноті ми збиралися на молитовні зустрічі, на які запрошували хлопців. Пам’ятаю, як заохочували їх до щирої молитви. «Якщо Господь хоче і має це в плані, то Він знайде спосіб».
За літо хлопці заробили трохи грошей. Це були мізерні суми. У цей час в Україну приїжджало багато українців з діяспори. Переважно вони хотіли чимось допомогти в перші роки незалежности. Наша організація вже здобула добре ім’я і їх часто скеровували до нас.
Одного разу прийшов молодий священик із Канади і сказав: «Тут маю трохи грошей для бідних студентів. Чи знаєте таких?». По наших радісних очах побачив, що потрапив за адресою. В один голос ми закричали про двох Олегів. Згодом канадійський отець познайомився з ними і був дуже радий, що оплатив їм другий рік. Так було щороку – хтось приходив і жертвував гроші на навчання сиріт. Обидва закінчили інститут із червоними дипломами й одержали привабливі пропозиції роботи.
Хлопці підтримують зв’язки зі спільнотою, складаючи щирі молитви вдячности, ділячись своїми хірургічними подвигами. Один із них розповів про свого першого пацієнта, якого в стані крайнього алкогольного сп’яніння двічі переїхали машини. Привезли потрощеного «синячка» і як безпритульного дали лікареві-новачкові. Спав біля нього, доглядав його день і ніч як рідного батька. Яким було здивування лікарів, для яких смерть безпритульного була лише ще одним тілом для занять в анатомічному кабінеті, коли побачили його воскреслого і кульгаючого довгим коридором до їдальні. А Олег стояв і широко та щасливо усміхався. Сьогодні він – авторитетний нейрохірург і завжди допомагає кожному, особливо суспільно незахищеному. Він завжди прислухається до того, як Господь провадить його, кожного хворого поручаючи Провидінню.
