Притчі 
Аж дивно було Юркові, що в цьому місті так багато голубів. Як ішов із хлопцями на лекції чи в гуртожиток – голуби туркотіли всюди: серед поріділого листя дерев, на дахах, підвіконнях, зривалися, лопотіли крильми з-під самих ніг. Через них і на парах ніяк не сиділося – туркотять під вікнами, вовтузяться, шкрябають кігтями по жерстяних підвіконнях.
А деколи чомусь не прилітали, не підморгували в аудиторію чорними дробинками очей. Та Юрко все одно дивився на вікно. Тільки опускав погляд трішки-трішечки нижче. Дивився, аж поки Тая відривалася від конспекту, і її очі, схожі на два стиглих каштани, зупинялись на ньому. І серце його теж зупинялось, він не знав чи всміхнутись до неї, чи погляд відвести. А Тая раптово спалахувала і квапливо схилялася над зошитом.
Вона завжди сиділа коло вікна. А поруч, біля проходу, – Ніна, сміхотлива, із веселими іскорками в очах. На перерві, коли в аудиторії здіймалася хвиля гамору й руху, Юрко чекав: ось-ось Ніна вийде в коридор. Але й Тая дивилась на неї таким благальним поглядом!.. Вона залишалась на місці.
Юрко все-таки підсідав ближче до них, за сусідній стіл. Тая знову спалахувала, опускала погляд. Ніна сміялась до Юрка:
– Все за голубами дивишся? – і стиха кидала вбік підбадьорливо: – Таю…
Хлопець вдячно усміхався їй, а сам:
– Таю… Що ти все пишеш і пишеш? Перерва ж…
Вона вся аж горіла. Неохоче відсувала зошит.
– Та це я так. Дописую, бо не встигла.
– Розкажи нам щось, Юрку, – просила Ніна.
– Що ж вам?..
І він розказував то про голубів, що вичитав з орнітологічної книжки, то про своїх колишніх однокласників – які ж то пригоди з ними траплялися.
Ніна слухала його з веселими іскорками в очах, а Таїні вії дрібно-дрібно тремтіли – і так само щось тремтіло в Юркових грудях.
До кінця занять він усе-таки влучив хвилинку, коли Тая лишилася сама, сів на Нінине місце.
– Таю, знаєш, у галереї така фотовиставка відкрилася – клас! – сказав бадьоро.
– То й що? – спитала тихо, не підводячи погляду.
– Ну… може… підемо? Наші гуртожитські майже всі йдуть, – додав квапливо, бо Тая вже зводила докупи брови, і над ними з’явилося по маленькій ямочці. – То ми зайдемо за тобою, – чи то спитав, чи то попередив.
Із фотовиставки теж ішли гуртом, зайнявши тротуар. Коли ж коло скверу переходили вулицю, Юрко обережно взяв Таю під руку й уже не відпустив її на другому боці. Тая заквапилась, але він стримував її.
Навпроти будинку, де наймала квартиру, смикнула лікоть із його руки:
– То я піду.
– Ну що ти, Таю! Зачекай трохи.
Вона пройшла кілька кроків і причекала його. І він подумав, він вирішив, що сьогодні… Сьогодні обов’язково скаже їй усе. І тоді… нехай уже будь-що.
На клумбі доцвітали айстри. Дві берізки зрідка ронили у квіти листя, і воно жовто спалахувало на світлі з вікна.
«Ось зараз, зараз скажу», – стукотіло Юркові в скронях, проте ніяк не міг зважитись, і то розказував дівчині про свою поїздку влітку в Карпати, то згадував якусь світлину з фотовиставки, звідки вийшли недавно.
З обох боків будинки дивилися на них прямокутниками вікон – жовтими, яскравими, і темними, неосвітленими. Круглий місяць висів ніби на верхівці високого ясена.
Таїні очі стали чорними, у них загорілося по маленькому вогнику-цяточці. Вони то згасали, як вона опускала повіки, то знову спалахували. Юрко ступив крок до Таї, малесенький, на ступню, а вона втиснула руки глибше в кишені курточки й відійшла назад.
– Не тікай, Таю, – благально подивився в її вогники-цяточки.
– Не тікай…
Він узяв її за руки нижче від ліктів і вже не відпускав.
– Не тікай від мене, – промовив тихо. – А то ти – як вода від берега… Таю, скажи, а ти не хотіла б і сама бути берегом? – спитав зненацька й для самого себе.
Її вогники спалахнули на мить і згасли.
– Добре, залишайся тоді водою, – усміхнувся Юрко. – Тільки ж воду завжди тримають береги. Навіть у морі, в океані. Правда ж?
Вона не наважувалась підняти погляду, стояла перед ним тоненькою беззахисною стеблинкою, і він готовий був затулити її руками, собою заслонити, щоби захистити від чогось лихого, що могло з’явитися над морями тими й океанами.
– Ходімо вже, Юрку, – дощ починається.
– Дощ? Який там дощ, ти що?
Та місяця вже не стало над ясеном, а листя на берізках заворушилося враз, немов прокинулось зі сну. Кілька крапель ударило по жерстяному підвіконню, наче голуб шкрябнув кігтем, потім залопотіло часто, гучно.
– Побігли в під’їзд! – гукнув Юрко.
У під’їзді світло ледве пробивалося зверху, із другого майданчика, не могло розігнати темряви, зате було тепло, затишно.
Переводили подих, звикали до темряви. Тая стояла зовсім близько, хлопець відчував на своєму плечі її притамоване дихання. Він торкнувся її рук, обережно взяв у свої. Вони завмерли в його долонях теплими, ніжними клубочками. Нитки з тих клубочків посоталися йому десь аж до грудей. І Тая, мов нитками тими притягнута, схилилась до нього, її голова лягла йому на груди, до лиця м’яко торкнулось волосся, що пахло чимсь ніжним, невловимим.
Юрко завмер, не в силі й дихнути. Серце загупало в грудях так, що йому здавалось, ніби те гупання луною відбивається від нього, від стін, його чути до найвищого поверху. У голові шалено завихрилась якась думка, вона була така знайома, така… Та він ніяк не міг уловити її, не міг вспокоїти, вгамувати той вихор. «Зараз… – майнуло з вихору. – Зараз треба їй усе сказати, все сказа…» Ось тільки перевести подих, тільки якось так…
І враз Тая відштовхнулася від нього і, круто повернувшись, побігла сходами вгору.
– Таю! – розгублено зірвалося вслід лунким крокам.
Двері гучно стукнули на третьому поверсі.
Юрко стояв у темряві й не міг повірити в те, що сталося.
Та чи сталося? Чи було це все?
Він дивився перед себе й бачив, як Тая стоїть коло нього, ледь видима, як схиляється йому на груди, – і всміхався радісно, безтямно. А то бачив, як вона виривається з його рук, як біжить сходами вгору, чув свій розпачливий оклик, чув, як стукають двері, – і на нього набігало щось важке, гаряче, воно рвало йому груди на шматки. «Дур-р-рень! Осел!..»
Потім він ішов, і дощ бив йому в обличчя, та він навіть не помічав цього. Відчував то легкий дотик волосся, то клубочки рук у своїх долонях, бачив, як Тая стоїть у півтемряві, як схиляється до нього, як біжить сходами, зникає з очей…
Зупинявся посеред тротуару й озирався навколо себе. Невже це справді з ним було? Невже не здалось, не приснилось?
Світлофор блимав на перехресті жовтим оком, наче хотів прокліпатись від холодного скісного дощу, листя розплескалось на мокрому асфальті, голуби десь поховались, принишкли і мовчали.
