Притчі Наступної суботи я знову приїхав у село. Коли з-за повороту звернув до нашої хати, ще здалеку, із пагорбка побачив якусь дивну жовту смугу, що простяглася з воріт і звертала краєм дороги вниз. Прискореним кроком підійшов ближче і побачив, що то смуга глини, вже підсохла, потоптана людськими ногами й коров’ячими ратицями.
Я із жахом ступив на ту смугу й через ворота глянув у двір, звідки вона виповзала. На місці височенної гори глини, яку залишив тиждень тому, під парканом таки лежала підкинута з боків купа глини, але – яка! На добру половину менша від тої, що була. Сліди жовтих потоків, трохи підчищені шуфлею, сповзали вниз до воріт і далі, на вулицю. А я, переживши ту грозу в автобусі, навіть не згадав про глину…
– Бач, що злива нам наробила! – почув я тремкий материн голос. Вона стояла серед подвір’я, там нагорі – я й не помітив, застиглий над глиною, коли вона підійшла. – А казав же той тракторист: «До кінця життя вам вистачить!»
– Отаке й життя наше, як ця глина, – підійшов і батько від хати.
– Забрало його в нас, як злива глину.
Ми стояли втрьох над залишками глини, мов над свіжою могилою.
* * *
І все ж глини залишилося чимало – скрепер зачерпнув і привіз її стільки, що злива не змогла її подужати всю. Тепер нею накидали шмат стелі в хліві, що впала, тинькували там же стіни, пориті свинями, виштурхані коров’ячими рогами, брали на щорічні весняні підглажування хати – усередині й особливо зокола, через отих ненаситних на вапно курей, – підмащували хлів, льошник, літню кухню. Бралася глина щедро, неощадно.
– Казав же той дядько, – не раз при тому повторювалося, – що вистачить вам до кінця днів ваших.
Здавалося, що це і справді так.
Тільки з роками глини таки меншало й меншало. Підбирали її знизу, збоку, підбирали підряд, ретельно стісували, аж поки не проявлявся під нею чорнозем.
Місця, звільнені від глини, заростали травою. Дошки паркану, що теж відкривалися, обмивав дощ, вони втрачали глиняну жовтизну. Один, а за рік і другий звільнилися і обрізки шиферу. Угорі такий самий шмат стояв сторчма, підпертий каменем. Поміж ними пустив пагінець кленчук. Подвір’я по кілька разів на рік викошувалося, але кленченя те, притаковившись між каменем і шифером, під косу не потрапляло, тягнулося вгору біля купи глини, що все меншала.
– Нічого, казав той, вистачить до кінця вашого життя.
