Притчі Чи то засмаглий, чи так закіптюжений скреперист із краплистою від поту лисиною виліз із кабіни на приступку, скочив на землю, примруженим оком глянув на купу глини, яку щойно вивергнув зі своєї пащі скрепер, і весело мовив:
– Вам цеї глини вистачить до кінця вашого життя!
Мати й батько радо заусміхались у відповідь.
– Спасибі вам, спасибі, що послухали, привезли.
– А, що там… – недбало махнув рукою скреперист.
Мати підступила до нього ближче, одною рукою подала гроші, складені удвоє, і коли той узяв, з удаваною байдужістю кинув на них погляд і знехочу запхнув у нагрудну кишеню картатої сорочки, витягла з-під поли кофтини другу руку і, спершу позиркнувши в обидва боки вулиці, ткнула скреперистові пляшку, загорнуту в газету.
– А це ось… – по-змовницьки всміхнулася. – Візьміть…
Скреперист виявив на своєму обличчі подив (про таке не домовлялися), але так само, як і гроші, невимушено взяв пляшку.
– І вам спасибі, – широко всміхнувся у відповідь. – А глини, кажу, вистачить до кінця ваших днів.
Глина височіла жовтою горою біля паркана, що від воріт розділяв подвір’я, піднімаючись угору, попри хату, аж до гноярки за хлівом. Дошки, затулені двома обрізками шиферу, тримали глину на собі, а з другого боку вона розсунулась мало не до льошника, закривши не тільки проїзд, а й прохід у двір, і зайняла місце так само широко донизу. Майже до воріт, що їх ми з батьком тепер, по від’їзді скрепера, прилаштовували на місце.
Батько втішно поглядав на глину й розказував, що за тиждень, відколи кілька скреперів навозять ґрунт по вулицях села під насипну тверду дорогу, шляховики своєю технікою забезпечили всіх охочих скреперами глини з недалекого кар’єра. Техніка це така, що не потребує ніяких затрат на роздобування й вантаження глини (скрепер це робить сам), а привезти на подвір’я чи під ворота хлопці охочі. Домовились і вони з матір’ю за ківш глини. І ось нині, якраз у день мого приїзду, закінчуючи роботу, скреперист зачерпнув ковшем і по дорозі до міста, у свою шляхову організацію, привіз і викинув цю гору глини – вона аж сяяла жовтою барвою посеред зеленого липневого двору.
Глину слід було підкинути з обох боків – од льошника, для проходу, і знизу, але я вже мусив збиратися на останній автобус. Батько, усе ще вдоволено всміхаючись, розраяв мій жаль:
– Я сам помаленько. Добре, що вона є, ця глина. А то як привезеш? Чи на підводу, чи на причеп – або лопатами копай, або шукай екскаватора. А це… Диви-но! – зачудовано повів рукою на купу.
Я теж, уже із сумкою в руці, тиснучись травою попід стіну льошника, радо поглядав на жовті розсипи глини зі слідами задніх коліс диво-транспорту: так вдало батькам пощастило вирішити вже задавнений клопіт із цим будівельним, а більше ремонтним матеріалом, без якого в хазяйстві – ні кроку.
Із таким почуттям і йшов до автобусної зупинки на край села, аж поки вже за клубом, у долині, не почув за спиною загрозливий погурк. Оглянувся – і очам не повірив: щойно ще чисте, блакитне небо із заходу охоплювала темна грізна хмара. А ззаду її мовби підганяв своїми ще глухими розкотами грім.
Хмара враз накрила сонце, і такий ясний, гарячий надвечірок померк. Раптово зашуміли, загойдалися дерева, поперед мене вздовж дороги піднялася і пробігла смуга куряви.
Я наліг на ноги: швидше до автобусної, щоби гроза не накрила посеред шляху.
А вона стрімко насувалася. Дерева аж вигиналися під різкими подувами вітру. Він і мене штовхав у спину так, що я ледве встигав перебирати ногами. Тривожно цвіркали й низько над головою пролітали миготливі ластівки. Грім накочувався все частіше, гучніше, із гуркотливою погрозою. Довкола враз посутеніло.
На автобусній зупинці всі, хто збирався їхати до міста, тиснулися в невеличку муровану будочку під шифером, тривожно позирали на небо. Темні хмари не пливли, а просто котилися ним – важко, навально і грізно.
Тільки-но приїхав автобус, тільки-но водій поквапом, на ходу обілетив пасажирів, линув дощ. Краплистий, густий, він затарабанив по даху автобуса, залив усі вікна, закапав з усіх можливих щілин і дірок. Грім гаркотів і гахкав просто над нами, блискавиці спалахували з усіх боків, на мить осявали зловісним полиском напружені, тривожні обличчя пасажирів, вихоплювали із присмерку придорожні дерева – далі все затуляла суцільна водяна стіна.
«Двірники» не встигали очищати переднє скло автобуса, водій стишив хід, аж поки зовсім не зупинив машину, щоб у суцільній пелені не втрапити в біду.
У автобусі тиснулися на сухіші місця, скрикували від раптових дзюрків згори на голову чи плечі, жінки й дівчата зойкали від громів і блискавиць, що аж клекотали зусібіч, хлопці пробували кидати жарти, але вдаваним відчайдухам щелепи зводило так, що жарти переривались заїканнями.
Тільки мотор автобуса тихо і спокійно туркотів у цьому суцільному шумі, гуркоті й напруженні.
Нарешті громи трохи вгамувалися. У вікнах посвітліло. Усі задихали з полегшенням.
Автобус, хоч і поволі, ніби напомацки, рушив.
