Притчі 
Одного дня в мої двері задзвонив шкільний товариш, якого я не бачив більш ніж двадцять років. Я вирішив, що причиною його візиту є або ж велике горе, або ж він прийшов позичити в мене гроші.
Перша гіпотеза виявилася правильною. Мені не знадобилося багато часу, щоб його зрозуміти. Я навіть не встиг викликати в пам’яті давні спогади, як він мені кинув: «Найбільше нещастя мого життя – це те, що я одружився з ідеальною жінкою». Мабуть, мій вигляд не був аж таким співчутливим, як він того сподівався, тож товариш продовжив ще з більшим запалом: «Вона випереджує всі мої бажання, я навіть не встигаю їх озвучити». Сподіваючись його заспокоїти, я не втримався, аби сказати: «Зазвичай чоловіки, які скаржаться на своїх дружин, докоряють їм у протилежному!»
«О! – відповів він мені ще більш збуджено, – вони не розуміють свого щастя».
Мені важко було збагнути цю подружню проблему. Повинен зізнатися, що так кортіло познайомитися з жінкою, досконалість якої спричинилася до таких плачевних наслідків.
«Як склалося твоє життя?.. Діти вже, мабуть, дорослі?..» Своїми підступними запитаннями я мав на меті спонукати свого товариша запросити мене до себе. Однак здавалося, він не помічав цієї нагоди. То ж я набрався сміливости, посилаючись на нашу давню дружбу: «Я був би дуже радий познайомитися з твоїми».
Врешті, ми домовилися про зустріч. Пригадую, піднімаючись сходами, щедро радив собі: «Ти не дивитимешся на неї весь час». Насправді ж я добре знав, що не спускатиму погляду з цієї «ідеальної жінки», доки не відгадаю її секрет.
Ближче до завершення вечері я відчув, що починаю розуміти цю сімейну драму. Дружина товариша – колишня інструкторка скавтів. Я не хочу сказати, що всі колишні скавтські майстрині є ідеальними жінками! Однак ця перейняла досвід тих жінок, які вважають, що ідеальна дружина як тільки почує кроки свого чоловіка на сходах чи обертання ключа в замку, повинна поспішити йому назустріч. Для неї також не було нічого важливішого, як старанно готувати улюблені чоловікові страви. Вона була переконаною, що всі чоловіки – егоїсти, тому готувала до його повернення люльку, фотель і домашні капці. Дружина ніколи не відступала від цих принципів протягом дванадцяти років подружнього життя. Не думаю, що вона досягла в собі ідеалу.
Повернувшись додому, я відразу написав цій «ідеальній дружині» листа, якого, врешті-решт, так і не відправив. Подумав, що краще опублікувати його в газеті l’Anneau («Золота обручка»), яку вона читає і любить. Хтозна, можливо, вона впізнає себе, і це її менше вразить, ніж коли б отримала персонального листа?
Ось що я написав:
«Пані, ви дуже правильно зрозуміли, що любити – це випереджати потреби іншої людини, тим паче, якщо йдеться про вашого чоловіка. Тонка інтуїція допомагає вам вгадувати бажання Робера навіть ще до того, поки він сам із ними визначиться. Завдяки своїй глибокій великодушності ви охоче їх виконуєте.
Одначе як так сталося, що інтуїція не відкрила вам найбільшого бажання вашого чоловіка? Це бажання закладене в самій суті людського створіння: бути здатним хоча б для чогось. Ви самі добре знаєте, що для дитини немає болючішого докору, ніж закинути їй, коли гніваєшся: «Ти – повний нездара!» Вже з ранніх років кожен прагне знайти себе. А пізніше бути корисним, потрібним комусь. У цьому немає нічого дивного: сотворена на Божу подобу, людина прагне бути творцем, і найбільша її радість – розкрити в собі вміння творити чиєсь щастя, побачити, як з’являється і розквітає під сонцем її любови чиясь особистість. Не може такого бути, щоб у вашого чоловіка не було цього сокровенного прагнення. Ви не зуміли його помітити, звернутися до його творчої любови і зробили з нього розбещену дитину. Але ось у ньому дозріває неясне усвідомлення цього, і не дивуйтеся, що скоро він повстане проти того, що він ні на що не здатен!
Я шукав пояснення вашої помилки, яка має серйозні наслідки, однак їх можна виправити. Я звернувся до гіпотез. Якщо жодна з них неправдива, то можливо, вони наштовхнуть вас на правильне рішення.
Цілком можливо, на початках сімейного життя кохання чоловіка заохочувало вас ні в чому йому не відмовляти, випереджувати всі його бажання, забувати про себе. І ця звичка, без сумніву, міцно у вас укорінена.
А ось інше моє припущення: причина проблеми полягає у вашому самозреченні. Якби ви були менш доброчесною, то вимагали б від чоловіка піклування, виявів уваги, подарунків. Тоді ви збунтували б проти його неуважности, вимог, звинувачували б його; а він через почуття до вас здолав би свій егоїзм, зробив би над собою зусилля, аби вам подобатися, аби зберегти вашу любов або, щонайменше, аби уникнути того, чого чоловіки хворобливо бояться – «сцен».
Пробачте мені, що пропоную вам і третє, менш доброзичливе припущення. Можливо, так сталося тому, що ви нікого не потребуєте, що вам досить себе самої? Чи не тому, що ви плекаєте ненаситне самовдоволення? Невже ви ніколи не дозволяли своєму чоловікові добре виконувати свою роль? Під час свого візиту до мене він у пориві сильного гніву сказав мені: «Я дійшов до того, що бажаю, аби моя дружина вчинила якийсь великий гріх і зі слізьми впала в мої обійми». Зізнаюся, я відразу не зрозумів, що означали ці слова. Я не зайду так далеко, аби порадити вам учинити цей «великий гріх»! Але, можливо, існує інший спосіб дозволити чоловікові виконувати свою роль, виявляючи благородність свого серця.
Можливо, у дитинстві вам наголошували на напівправді, яка швидко стає великою помилкою: любити – це давати. Любов, як дихання: вдих – видих, давати – отримувати. Коли цього ритму не дотримуватися, любов задихається.
У подружній любові святотатство «чистої любови» не менш згубне, ніж у духовності. Ви знаєте, що в час Великого століття,[1] яке також було й містичним – щонайменше в тому значенні, що Двір і Місто цікавилися питаннями духовности, – декотрі стверджували, що наша любов до Бога ідеальна лише тоді, коли ми позбуваємося будь-якого бажання взаємности, винагороди, духовної користи, навіть спасення. Що стосується духовности, це був міт про абсолютну безкорисливість, яким дорожать багато наших сучасників, міт, який під маскою повчання приховує, без сумніву, більше гордині, ніж чистоти. Кохати свого чоловіка так чисто і безкорисливо, нічого не очікуючи навзаєм. Чи в цьому полягає ваше бачення любови? Дозвольте зауважити, що це – святотатство, і воно смертельне для подружжя.
“Ти вже більше не потребуєш мене так, як колись, а мені для того, аби бути щасливою, необхідно бути потрібною”. Ця фраза належить жінці Кетрин Менсфільд, але вона могла б належати і вашому чоловікові, бо виражає головний закон любови.
Любити когось – це бажати не так повного задоволення, як зростання, провокувати коханого вийти поза свої межі, перевершити себе, віддатися – одно слово, любити. Хіба можна домогтися цього інакше, як не будучи цілком переконаним і даючи йому зрозуміти, що для того, аби розквітнути, реалізувати власну місію, досягти святости, вам украй необхідне чоловікове вміння, підтримка, допомога і любов?
Придивіться до Божої педагогіки. Той, кого потребують усі створіння і хто не потребує нікого, захотів потребувати людей, бо любить їх. Бог потребує людей. Він знає нашу природу, знає, що це – чудовий спосіб витягти з нас найкраще, на що ми спроможні, завести нас на найвищі вершини. Він захотів потребувати матір – подивіться, на яку вершину святости покликання підняло Марію. Він захотів потребувати апостолів – до якої досконалости підняв Петра, його людську й духовну особистість, яку місію йому довірив!
Уміння потребувати того, кому віддаєш усе, – це і є досконалість любови».
[1] Час правління Людовика XIV — Прим. пер.
