Соломія

Ми познайомилися в жовтні 1993-го, коли я вперше стала мамою й освоювала нелегке мистецтво годування грудьми. Коли цей процес входить у колію, то стає дуже приємним і для матері, і для дитини. Усе це сопіння, вовтуження біля грудей, повних молока, жадібність, з якою дитина припадає до джерела їжі, спілкування з тілом мами – усе це в мене асоціювалося з жадібністю перших християн, які ловили кожне слово Ісуса. О, якби ми так бажали Причастя, як діти материнського молока!

Унікальний процес продукування цього смаколику керується мозком (!), без нашого впливу. Із ростом дитини збільшується «видобуток». І це ще не все! Геніяльна конструкція кожної мами передбачає швидке відновлення – і фізіологічне, і психологічне – у випадку годування грудьми. Я можу продовжувати цей трактат безконечно, розповідаючи, як годують матері дітей-близнят, стоячи на колінах у позі Ніобейської вовчиці, але це тема для вузького кола.

Отже, моя «молочна кухня» працювала справно, з єдиним нюансом: молока було так багато, що моя крихітна Климентія, наївшись, могла би ще й скупатися. Правильно зцідити груди я ще не вміла – піднімалася температура, груди кам’яніли. Мастит!

«Я могла би вигодовувати невеликий дитсадок», – майнула думка. А чому б і ні? Колись хресна мама розповіла, що в пологовому будинку їй приносили маленького африканчика на вигодівлю. Може, й собі попросити? Наступного дня на моїй подушці, крім Климці, лежала вона – Соломія. Точніше, імені спочатку не було. Це я назвала дівчинку. У мене була пляшечка свяченої води і я вперше в житті самостійно охрестила дитину.

Народилася вона 27 жовтня, як і Климця. Належала до так званих «відказних» дітей, тобто сиріт при живих батьках. Як з’ясувалось згодом, таких дітей було від 8 до 10 на кожне відділення. Вона була для мене «невідомим літаючим об’єктом». По-перше, Соля не дивилася в очі. Її погляд був абсолютно байдужим. Коли Климця вже з перших хвилин стежила за світлом, за обличчями, крутила голівкою, то Соломійка абсолютно байдуже реагувала на світ. Вона майже не плакала. Їла без особливого бажання. Коли я забирала груди, то не протестувала, ніби ображена на мене. Коли я намагалася погладити її по щічці, торкнутися її чола, носика – вона тривожилася. Її шкіра була не такою, як Климчина. Все тіло було іншим. У чому справа? Педіятр-неонатолог ніяких відхилень не виявила: дитина бачить, чує, всі органи в нормі.

Просто Соломійка 9 місяців росла без любови. Вона була позбавлена основного вітаміну, який доктор М. Wistocka називає вітаміном MM – Mitose Matki – материнська любов. Її не хотіли – ось звідки тривога і небажання спілкуватися.

Пригадую, коли посередині вагітности відчула перші рухи. Мимоволі жінка погладжує живіт, розмовляє з дитям, хоч ще його й не бачить. Коли дитина підростає, можна на дотик впізнати, де випнулася ніжка, де колінце. Такі забави з іще ненародженою дитиною дуже корисні. Моя мама іноді обурювалася: «Що ти дитину по животі ганяєш? Дай їй спокій!».

Колись вважали, що дитина до народження не чує, не бачить, не відчуває. Проте кожна баба-повитуха знала, як за допомогою поплескування по животі можна обернути дитину в разі неправильного положення перед самими пологами. А таку дитину, що вже «вчена» і звикла рухатися під дією материнських дотиків, повернути значно простіше.

Так-от, зі Соломійкою ніхто не бавився. Коли я це усвідомила, почала масувати дитину, як вміла, примовляючи і погладжуючи дівчинку. Але що можна зробити за два короткі дні?

Я звикла до малої. Може, мені її вкрасти? Що за безглузді думки!

Настав час виписки з пологового будинку. Шкода було прощатися з моєю-не моєю дівчинкою. Соломійка вже навчилася дивитися в очі.

Як Ти, доню? Зараз тобі 19, як і Климці. Коли йтимеш мені назустріч, подивися в очі – я впізнаю Тебе, Соломіє.

Дивна річ, минулого літа на прощі до Унева я допомагала сестрам-монахиням купати дівчаток-сиріт, яких вони взяли зі собою. Дітям було по 5-6 років, але тіла в них були такими, як у Соломійки. Я відчула те саме. Не люблені, не вицілувані ручки-ніжки. Люблена дитина, навіть найбідніша, – король порівняно з нелюбленою, навіть з добре забезпеченою.

Отець Юрій Саквук зробив цікаве спостереження про дітей-сиріт: «Вони не відчувають болю. Тобто їх болить, коли вони впадуть чи вдаряться об щось, але вони цього не виявляють. Навіть не вміють пояснити, де болить. У 3-4 роки вони мають проблеми з розрізнянням частин власного тіла: вухо, рука, живіт. Я би навіть сказав, що вони не мають відчуття свого тіла».

Ця історія ще не закінчена. Соломійко, у Тебе все буде добре!

Зміст