Золотий хлопець

Є в мене погана звичка: підслуховувати уривки чужих розмов. Ось і зараз, Господи, я тільки хотіла купити хліба, Ти ж знаєш! А тут оця білява дівчинка, ледь досягає до прилавка, у руках мне гроші і записочку.

– Тьотю, мені «Президент» і «Кемел»!

– «Президент» – сметану чи масло?

– Ні, сигарети!

– Ти що? Хто це тебе прислав?

– Мама.

– А що, вона сама не може прийти? І взагалі, чому ти не в школі?

Дівчинка ніяковіє. Тут втручається друга продавчиня:

– Дай їй ті сигарети, я їх знаю. Вони живуть над нами, на другому поверсі. А де твоя мама?

– Мама… болєєт, – шепоче дівчинка.

– Ну от… «болєєт», – перекривлює продавчиня. – Знаємо ми ті «болєзні»! Дитину за сигаретами посилає!

Дівчинка, схопивши цигарки й решту, прожогом вилітає з магазину.

Скільки їх, тих людських історій, за щільно зачиненими дверима, за заштореними вікнами, у тиші лікарняних коридорів.

Моя мама навчила мене розглядати вікна. Вікна – це очі квартир. Вони бувають різного кольору: темно-вишневі, зелені, прозорі, картаті. За ними видно силуети рослин на підвіконні, химерні тіні від ламп, силуети людей, вівтарі з ідолом XXI століття – телевізором. Якось, їдучи трамваєм у художнє училище, я зауважила в одному з вікон чоловіка, який розглядав вулицю. Він сидів отак, непорушно, з 8 ранку щодня. Одного разу трамвай пригальмував і я помахала йому рукою. Він усміхнувся і помахав у відповідь. Всі дні, коли його не було, я думала, що він, мабуть, хворіє або в лікарні. Потім він знову з’являвся, впізнавав мене у вікні трамваю і усміхався. А потім зник назавжди. Тепер це вікно закладене цеглою – у будинку ремонт.

Ще одна людська історія.

Ти бачиш усіх самотніх людей, Господи. Дай нам чутливі серця, щоб ми хоч трохи могли полегшити їхні страждання. Ти теж був самотнім. Коли Йосиф з Ариматеї пішов просити Твоє тіло в Пилата, народні піснетворці вкладають йому в уста таку фразу: «Дай мені цього мандрівника, що Його учень лукавий видав на смерть».

Пригадується історія золотого хлопчика. Я не знаю його імені. Він з мамою жив на Золотій вулиці.

Вчився в школі непогано, нікому клопотів не завдавав, тому вчителі ним не цікавились. Звичайна дитина. Завжди чисто одягнений, хоч і бідно. Іноді запізнювався, дрімав за партою. Одного разу, десь у 7 класі, хлопчикові стало зле на уроці, і вчителька вирішила провести його додому. З’ясувалося, що мама хлопчика вже давно прикута паралічем до ліжка. Хлопець сам її доглядає, а вечорами вчиться і варить їжу. Він знепритомнів від перевтоми, виснаження і… голоду. Удома була тільки крупа і шматок хліба.

Хочеться, щоб ці історії мали щасливий кінець. Може, для того іноді варто заглянути в чужі двері або підслухати розмову?

Колись мій чоловік, отець Михайло, напучував колядників: «Як йтимете з колядою, ідіть не лише до родини або знайомих, постарайтесь відвідати людей, які вас не знають і які, можливо, не матимуть чим вам віддячити». Ті колядники розповідали згодом: «Колядували ми в одній багатоповерхівці, вже спускалися до виходу, коли якась дитина, хлопчик, просить: “Зайдіть і до нас! Зайдіть!”. Ми згадали тоді ваші слова і пішли. Отче! Що то була за хата! Стіни обдерті, ліжок немає, сморід. Підлога, як у стайні.

У кутку хтось спить. То була мама того хлопчика. П’яна. Дитина метнулась у кухню і притягла звідти якогось діда, теж не вельми притомного, а з балкона – ще двох жінок. Хлопчик радів – це ж вертеп прийшов у хату! Ми співали і сльози душили нас. Потім відкрили торби і віддали дитині все їстівне, що мали. Для нього це були королівські ласощі… Ми ту коляду, отче, не забудемо!».

Наступна

Соломія

Ми познайомилися в жовтні 1993-го, коли я вперше стала мамою й освоювала нелегке мистецтво годування ... Читати далі

Попередня

Жінка з вулиці Джерельної

– Мамо, скільки Тобі років? – Сорок один. – Ти що – баба? Баби не ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *