Якось цар учинив великий бенкет для всіх князів своїх і урядників, щоб показати велике багатство свого царства і блиск своєї величі. Сам правитель сидів на золотому троні, під балдахіном із щонайтоншого шовку.
Напої подавали в дорогоцінному посуді, і вино царське лилося рікою. Неможливо було злічити кількості вишуканих страв. У жодному царстві ніхто не бачив такої розкоші. І коли розвеселилося серце царя від вина, сказав він своїм вельможам:
– Бажаю я, щоб ви оцінили мене і сказали, чого я вартую разом зі всім, що маю!
І запала велика тиша, бо помислив кожен, що гідно оцінити царя навіть ангелам незмога. Лишень один мудрий старець промовив ледь чутно:
– Не вартуєш ти і тридцяти срібних монет.
І розгнівався цар сильно, і лють запалала в ньому. І грізно він закричав:
– Та як ти смієш говорити таке?! Та чи не відстарів ти розумом? Кожна золота нитка в моїх шатах вартує дорожче!
Але відповів старець цареві:
– Бога, Який сотворив всесвіт, продали за тридцять срібняків. Чому ж ти хочеш коштувати більше?
Вщух гнів царський, присоромився правитель своєї гордині і марнославства. Бідний старець відкрив перед ним неперевершену істину: усі багатства світу по суті порох земний, бо лише один Господь Бог зможе належним чином оцінити кожного, коли проб’є його час.
Бо всяка плоть як трава, і всяка слава людська як цвіт на траві; як засохне трава, і цвіт її одпаде. Слово ж Господнє перебуває повік… (Перше послання св. ап. Петра 1:24,25)