Притчі 
– Мамо, скільки Тобі років?
– Сорок один.
– Ти що – баба? Баби не народжують дітей, – слушно зауважив Дмитрик.
Коли тобі сороківка, ти лежиш у післяпологовій палаті, надворі прохолодна вереснева ніч, то хочеться лише спокою. Донечку ще не принесли. Я тремчу під лікарняним коцом, а сил немає, щоб тепліше вкритись. Мене гойдає і несе ріка ночі.
Пригадую, коли народилася перша дитина, у мене було таке відчуття, ніби я – яблуня, з якої щойно впало яблуко. Відчуття скошеної ниви; землі, яка видала плід. Здавалось, ніби мені відкрилася мова звірів, птахів і риб, які щодня приводять на світ потомство. Нові грані людськости – життя і смерть – усе перепліталось і звучало акордом радости. Цього разу теж був відгомін подібних емоцій. І ще – солодкий щем, коли «серце розширюється», щоби прийняти у свою орбіту нову людину. Колись я не могла зрозуміти, як можна любити двох, трьох, чотирьох дітей? Скільки тих любовей поміщається в серці? Виявляється, просто збільшується серце. А це збільшує і діяпазон людей з-поза родини, яких любиш. Що більше дітей, то більше любиш.
Ніч минула спокійно. Донечка мирно сопіла поруч. У кімнаті, крім нас, нікого не було. Новий день приніс нову людину. При всьому моєму людинолюбстві, мені дуже хотілось самоти. Це ж перший світанок Емілії! Ми саме зустрічали сонце, коли в палату зі скрипом ввезли ноші з новою породіллею. Ще мить – і двері за санітарками зачинились. Треба віддати належне цим добрим тітонькам зі спрацьованими грубими руками. Ще до схід сонця вони, розпашілі, виходять із приміських маршруток, привозячи свіжий сир і молоко для лікарів. Потім миють підлоги, розносять сніданок жінкам, допомагають встати, вмитись, дзвенять у коридорі відрами та діляться новинами: скільки дітей за ніч народилося.
Новенька повернула до мене голову:
– Як вас звати?
– Іванка.
– А мене – Інна. Це у вас перша дитина?
– П’ята.
– Ого! А в мене перша. Синочок! Хоча… теж могло бути вже п’ятеро. Ваш чоловік, напевно, задоволений, вже собі добре «врізав» на роботі.
Пояснюю, що в нас трохи інший звичай. Слово за словом, з’ясували, що мій чоловік – священик.
– А мій – бандит, – зізнається Інна. – Якби татуювання передавались по спадковості, то Микитка народився б увесь розмальованим. Ви не думайте, мій чоловік не зробив нічого злого, просто по житті такий: тюрма в нього – рідний дім. Змалку ріс на вулиці, вчився випивати, крав. Потім попався. У колонії пройшов школу життя. Вийшов – знову попався. А що він умів робити? Де бачив добро, любов? Зараз він у лікарні після бійки.
Лікувався в наркологічному диспансері. Аж раптом поширились чутки, що в головного лікаря пропав мобільний. Телефон був дорогим. Усіх хворих розпитували, чи хто не бачив. А мій Сергій той телефон знайшов чи хтось йому підкинув. То він, дурненький, замість того, щоби віднести лікареві, віддав якійсь наркоманці, щоб купила собі поїсти. Її при виході з лікарні обшукали і знайшли телефон. Вона мого Сергія «заклала». А далі справа проста. Оскільки в нього вже були судимості, то і є новий термін. Два місяці. Побачить синочка, коли вже більшеньким буде. А ми сина вирішили назвати Микитою Сергійовичем, як Хрущова, – сміється Інна.
Їй, як і мені, – сорок. Вона струнка, коротке руде волосся. Чомусь мені здається, що в неї очі кольору весняних потічків. Час до часу поглядає із цікавістю, як я пеленаю і годую донечку. Їй дитину ще не приносять, бо хлопчик лежить «під ковпаком». Він не може самостійно дихати. Інна ходить до нього в блок, зціджує і носить своє молоко. Іноді повертається заплакана, бо дитя лежить, як жабка: у голові голка, бліденьке. Трохи заздрісно поглядає на рожеву Мілю, яка агукає і розглядає свої ручки. Вона важить 3500 кг. Порівняно з Микиткою – гігант.
Я намагаюсь розрадити Інну. Так минають три дні. Ми з Мілею готуємось до виписки. Здорових дітей довго не тримають. Інна пробуде тут, поки малому не покращає. Третього дня Інна піднімає на мене очі й каже:
– Як я шкодую, що не зберегла дітей!
У мене би зараз була ціла громадка, – здригається від ридання.
– Розкажіть мені про себе, – прошу я.
– У молодості гуляла. Перший аборт зробила, коли мене зґвалтували. Мама навіть нічого не знала. Потім знову завагітніла, але захворіла на грип і лікарі порадили позбутися дитини. Потім ще були діти – на п’яну голову.
– Зі Сергієм познайомилася на Новий рік. Побачила його біду і щось мені підказало, що разом почнемо нове життя. Я спиртного тепер у рот не беру і курити кинула. Дуже хотіла вінчатись у церкві. Зайшли з мамою тут, у Львові, до храму, якраз Пасха була. Мама каже: «Треба тобі, Інно, висповідатись». Я не проти, але щось із моїми ногами діється – не можу переступити поріг. Я вже і так і сяк пробую. Злякалася. Мама не знає, що робити. Пішла по священика. Він вийшов, узяв мене за руку і я поріг переступила. Сповідалась дві години – все життя йому розказала. За місяць він нас повінчав. Ми оселилися на Джерельній. Сергій ремонт у хаті зробив. Не п’є, не колеться, хоч йому й важко. Дружки давні навідуються, я сварюсь – боюся знову візьметься за старе.
Інно, Інно! Жінко з Джерельної!
Пам’ятаєш, я розповіла Тобі історію про Марію Єгипетську? Вона теж не могла переступити поріг Єрусалимського храму, обтяжена розпусним життям. Але коли звільнилася від тягаря гріхів, у неї виросли ангельські крила і вона веселими ногами перейшла Йордан, щоб усамітнитися в пустелі на 40 років. Ця жінка не вміла читати, але цитувала Євангельські тексти. Її проголошено святою. Та, що колись гинула в гріхах, стала заступницею всіх каянників, покровителькою монастирів.
Ще я розповіла тобі, Інно, про іншу Марію, юну Богородицю, яка відповіла «Так!» архангелу Гавриїлові. Про те, що Господь настільки шанує свободу людини, що умалився до її розмірів і просив згоди, щоб поселитися в ній і народитися з неї.
«Ти так говориш, ніби вони твої знайомі», – прошепотіла Інна.
Тут відчинилися двері і появилася лікарка зі згорточком у руках.
– Ваш хлопчик вже самостійно дихає. Вітаю! За кілька днів я вас випишу. Можете його тримати біля себе – хай відчуває ваше тепло.
Інна обережно взяла згорточок, обцілувала крихітне личко. «Ось вона, оновлена Єва, прообраз Богородиці. Молода мати з дитям на руках», – подумала я…
Підняла дитину високо на витягнутих руках. Це не було театральним жестом – Інна молилася.
«У нас все буде добре. Побачиш, Микитко, все буде дуже-дуже добре. Ми прорвемося! Боже, дякую Тобі, дякую, пробач мене, грішну!»
Де Ти, жінко з Джерельної?! Відгукнися!
