Притчі Зі Стефаном щодня ми сперечалися: якою мовою розмовляємо? Він: «Українською». Я: «Англійською». Аж поки не знайшли серединку: кожною мовою – по черзі, тобто по дню. Коли ми стрічалися, звісно. Бо часто Стефан просто не мав часу: то в Чернівці їде, то в Заліщики, то ще кудись… Фотоапарат на плече – і гайда. Пояснює, що це в нього така робота. Він – професійний фотограф, на цьому й заробляє. Вірніше, зароблятиме. Бо все, що тепер фотографує, має намір продавати газетам і журналам у Канаді, як уже повернеться на батьківщину.
Поки що Стефан живе на гроші, заощаджені в Канаді. Я намагаюся його підгодовувати нашими гуртожитськими харчами, та на них він довго не витримує. То ж бараболя в різних видах – варена, смажена й т.д., та яєчня, та сало…
– Ні, ходімо поїмо по-справжньому, – запрошує мене в бар чи ресторан.
Я довго впиралась: ще на мене має гроші тратити!
Дівчата сміялися:
– Ходи, дурна, поки запрошує.
Звісно, у ресторані – то не з гуртожитської плити. Хоч не без того, аби і її не оминати.
– Яєчні твої вже сняться мені, – сміється Стефан. – Та й мови ти вчиш мене, як і годуєш. Ну що я від тебе чую нового? «Харашо» й «канєшно». Теж мені українка!
– Ні, ти не смійся, – відбивалася. – Це ж я коло тебе вчуся не тільки англійської, а й української. Погодься ж, погодься, що вже менше в мене трапляється отих «канєшно» й «харашо». Усе більше – «так», «звичайно», «звісно», «аякже», «атож», «авжеж», «еге ж» чи просто «умгу»… Та й «добре», «гарно», «чудово», «прекрасно»… І все це завдяки тобі!
Він дивився на мене дивно якось, незмигно, зачудовано, усміхався на мої слова, на мої запевнення. І простяг до мене обидві свої руки. Може, так, як простягла колись йому руки я – ще колись, тоді, у Хотині, при погаслому вогнищі.
– Ходи до мене, гарна, чудова, прекрасна…
